Таємниця Чарівної отруювачки

Незворотньо i невпинно на пiвночi росли гори, мовби прагнули проковтнути своiми чорними пащами-угловинами i весь довгий шлях, i сiре небо вгорi, й дивакувату чотириколiсну приблуду…

Гори тi були дiйсно високi, похмурi й мовчазнi. Десь там, серед цих височин, i знаходилося мiсце призначення – замок, куди Анну, що ось тепер iхала в автiвцi, повсякчас звiряючи шлях з мапою, запросили в якостi такого собi ультрасучасного архiтектора-дизайнера зi звичним завданням: визначити загальний вiк замку i об’ем робiт, необхiдних для його повноi реставрацii.

Анна вже давно переконалася, що ii праця – невдячний труд. І, до того ж, малоприбутковий. Якби не та iстотна сума, що ii цього разу запропонували Аннi в якостi потенцiйного гонорару, вона нiколи й не подумала б iхати у таку далечiнь. Однак, справи ii фiрми йшли аж нiяк не блискуче. Особливо останнiм часом. Звiсно, все ще не катастрофiчно: i досi лишилося чимало багатiiв, якi прагнуть вразити сусiдiв iнтер’ером своеi оселi. Але конкуренцiя на дизайнерському ринку зростала, залучати до себе нових клiентiв ставало все важче, тож не можна було знехтувати цiею нагодою, яка, до того ж, з’явилася нiби сама собою – хазяi замку зателефонували самi, ще й запропонували немалi грошi.

А всiм вiдомо, що грошi зайвими нiколи не бувають!

Тим не менш, навiть займаючись справах, що стосувалися великих грошей – як ось примiром зараз – Анна нiколи не забувала про власний комфорт. Можливо, влiтку в цiй мiсцинi ще могло бути бiльш-менш приемно, але тепер, наприкiнцi листопаду, така поiздка не викликала в Анни анi найменшого захоплення.

Вона збиралася якомога швидше покiнчити з усiм цим, отримати грошi i – максимум через тиждень – повернутися назад, до цивiлiзацii…

Врештi одноманiтнi поля скiнчилися, i на обрii чiтко вималювався замок. Гори, що геть затулили тепер обрiй, надавали йому ще бiльшоi величi та суворостi.

Але товстi кам’янi стiни й суворi башти зовсiм не додали ентузiазму Аннi. Їй ставало моторошно вiд однiеi думки, що тут напевно нема нi опалення, нi електрики, нi гарячоi вод у кранах.

Ця «заманлива» перспектива – замерзнути до смертi в старому замку – чомусь зовсiм не припадала цiй вiдважнiй мандрiвницi до смаку.

* * *

Дверi Аннi вiдчинив дворецький, кинув на неi якийсь нiбито оцiнюючий погляд i запропонував пройти до вiтальнi, незрозумiло чому ледь всмiхаючись. Подумки ж вiн вiдмiтив наступне: «Шатенка. Рокiв двадцять п’ять. Вдягнена у довгий старий плащ, потертi джинси. Красунею я б ii не назвав.