Танок

Танок

Катя Сербiнова

Я бачу смерть. Вона з‘являеться у виглядi тварин бiля живих людей. Поки що живих. Ночами менi сняться дивнi сни, а вдень до мене злiтаються ворони, невидимi iншим. Чому? Навiщо?

Танок

Катя Сербiнова

© Катя Сербiнова, 2021

ISBN 978-5-0053-9172-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Гамiр. Нiч. Галявина. Люди iз села посеред лiсу. Серед скам’янiлих вiд холоду дерев юрмляться iхнi постатi в натягнутих по самi вуха каптурах (якiсь iз вовни, якiсь – iз вовчого хутра).

У натовпi панують жах та цiкавiсть: хтось перешiптуеться, хоть голосно скиглить, декiлька людей обабiч про щось сперечаються, поглядають на палаючу пiд мiсяцем плямку свiтла. На плямцi – слiди. Витоптуються неприродньо рiвним кiльцем, а те, що iх лишае, невидиме. Лише жалiсно порикуе час вiд часу. Посерединi кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Тi люди, що наважилися пiдступити ближче, помiчають то край бiлоi вовняноi кофтинки, то пiстрявi шкарпетки, а ще далi – блiда подерта долонька пiд темним, заплетеним у кiски волоссям. Гарна долонька.

– Та заберiть ii звiдти! – кричить хтось у лiсi, грiючи долонi бiля чужих смолоскипiв. – Ну ж бо, покличте когось! Воно не пiде вiд неi так просто!

Декiлька парубкiв, хто смiливiший, хрупнули пiдошвами на край застиглоi вiд жаху галявини. Виставили наперед саморобнi списики, в‘iлися поглядом у коло… Наступний крок нiхто з них не зробив.

– То правда це? – сором’язливо спитав свого сусiда парубок.

 – Вона тепер у ньому живе? У цьому…

– Не те, щоб живе… Нiхто з них бiльш не живий. Та проте воно бачить i розумiе. Воно безпечне… Якщо дитини не чiпати.

У затiнках лiсових сосен прохрупала пара старих чобiт – прийшов батько-лiсничий. Його м‘якi, зморшкуватi повiки ледве можна було побачити з-пiд темного, як у доньки, волосся. Пiд цими повiками – горе та спокiй.

Люди розступилися спочатку перед кiнчиком та древком блискучоi сокири, а потiм i перед батьком.

– Спiвчуваю, – сказав хтось, але так тихо, що старий його, мабуть, i не почув.

Минув останнi дерева, став на край iхньоi тiнi.

– Ведмедю, – звернувся до нього на прiзвисько, загороджуючи тулубом галявину, парубок, – ми намагалися! Воно не пускае взагалi нiкого, лише тебе кличе…

Лiсничий на прiзвисько Ведмiдь його не дослухав, легенько вiдсторонив парубка убiк та ступив ближче до кола. До звiра, йому видимого.

Маленький бурий ведмедик радiсно пiдбiг до старого.