Відлуння любові: чоловіки

Колiр синьоi намистинки здавався Маран усе знадливiшим, до того ж сховане було в нiй якесь незрозумiле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неi хоча б на один-единий день!

У саду – нiкого; зрiдка чулося лише лопотiння крил птахiв, що пролiтали у своiх справах; Карук i Маран сам на сам.

І вiд цiеi iхньоi усамiтненостi Карук несподiвано вiдчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливiшою вiд того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила вiддати iй намистинку.

– Маран… – вимовив хлопець.

Голос, здавалося, виходив iз самоi глибини його душi.

– Що, Каруче?

Карук не змiг одразу вiдповiсти: в його тiлi росло тепло, душа палахкотiла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньцi в Маран.

Ах, вiн нiяк не мiг iй сказати цього! А якщо вона вiдмовить?

Вiн злегка нахилився i прошепотiв дiвчинцi на вухо:

– Якщо поцiлуеш мене, я вiддам тобi цю намистинку.

Маран ще бiльше засоромилася, зашарiлась i опустила очi. Чи мала погодитись? Аж якщо мати дiзнаеться?… Нi, того не можна й припустити!

І все ж, утримуючи маленьку прикрасу, вона вже не хотiла ii вiддавати.

– Нi, не хочу, Каруче, – заговорила Маран.

– Ну, якщо так, то поверни менi, – зажадав Карук.

Але Маран нi за що не хотiла розлучатися зi своiм чудом. Завтра ж вона могла б повiсити на шию цю кругленьку, теплу i синю намистинку!

– Нi, Каруче, якщо я тебе поцiлую, ти неодмiнно комусь скажеш.

– Та щоб менi ослiпнути, Маран, та щоб менi провалитися на мiсцi, та щоб менi живим у могилу зiйти, – забожився Карук.

Маран знову замовкла, наче далi непевно роздумуючи. Вiдмовити?

– Все… поверни менi мою власнiсть, – наполiг Карук.

– Та… – вимовила Маран сором’язливо…

… І з наче пiдсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…

О, якi ж теплi були вуста в Карука. Навiть теплiшi, нiж синя намистинка, що горiла на ii долонi.

м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Елiна Заржицька)

Валентин Бердт

Про що шумiли дощi

(фрагмент роману)

…На кiнчику вечiрнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вiкна, повис тягар ночi, яка неминуче насуваеться на мiсто.

За балконом – сутiнки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжi Камчатки. Хочу побачити свiтанкову зорю над чорним i холодним океаном, яку вже нiколи не побачу такою, якою милувався двадцять рокiв тому.