Щодо ступеню ймовірності подій

– Поглянь, Силано, вiдкрий очi, – я почула насмiшку в голосi. А чи здалося? Похололо в серцi, стало моторошно – нелегко всупереч звичному ритуалу робити щось не так. Проте, вiн не каже – наказуе. І не скоритися неможливо… Вiдкрила очi. Нi… неможливо…

Зiтканий iз мiсячного сяйва лик привiтно посмiхнувся.

– То якоi поради тобi треба?

– Княже… – захлинулася словами, – Ярославе… Стiл киiвський лишився порожнiм. Твоi онуки та правнуки нiяк не подiлять його. Скажи свое вагоме слово: хто в Киiв призваний правити? Просвiти, Велемудрий.

Вiдчула небайдужiсть, щиру турботу, печаль, навiть гнiв.

– Я очiкував, що нащадки моi правитимуть у мирi та злагодi. І що ж? Традицiю зневажено, онук мiй, старiйшина роду, надто м’якосердий, щоб узяти свое право. Недобре це, недобре… Зрять батьки ницiсть i недолугiсть власних дiтей. Заздрiсники та вороги вiдверто потiшаються. Недобре…

Закрутило мене, захитало, пiдкинуло до самiсiньких зiр, у найнижчу прiрву скинуло. І розверзлося дно попiд ногами, i поповзли звiдти гади iз людськими ликами, кривляючись i дико регочучи, обвили моi ноги.

* * *

– Братко! Братко, зачекай! – кричу щодуху.

Вiн не обертаеться, не чуе. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босонiж, як любив ще в дитинствi. Вiтер куйовдить густе, вигорiле на сонцi волосся, могутня постать погойдуеться, тане у щiльному туманi. Бiжу за ним, крижаний вiтер штовхае в груди, намистинки слiз замерзають на щоках.

– Братко!.. – майже наздогнала, ось вiн, поруч, лише руку простягни.

Туман ковтае постать. Наштовхуюсь на каламутний кисiль, немов на стiну. Перехоплюе подих. Повiльно кружляе, опускаючись на землю, самотнiй жовтий листок.

– Нi!..

…я прокинулася вiд власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в свiтлицi. Всерединi – крижана порожнеча, така сама холодна, як i вiтер зi сну. Нiби все життя мене переслiдуе.

Ой, чи вiрно я зробила? Чи зрозумiла правильно? Тяжко на душi, немов хто валун поклав.

Дорога трохи стишила хвилювання. Поступово невеличка, майже непомiтна стежинка перетворилася у витоптаний шлях i розбиту возами дорогу. Насправдi, мiсто не так вже й далеко, а може, я ще не зовсiм стара, коли вистачае сили помаленько дибати вперед – десь опiвднi буду там. Киiв зустрiв не вельми привiтно.