Щодо ступеню ймовірності подій

– А чи ж можеш допомогти менi, розвiяти моi сумнiви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очi у прядивi хмар. – Як менi укрiпити свое серце для такого вагомого кроку? Вiдчуваю я, що не годиться йти проти волi товариства киiвського едино тому, що право на стiл – мое, як найстаршого з роду Ярославового.

– Традицiя й предки кажуть, що годиться.

Я не смiла пiдняти погляд. Менi здавалося, що вiн дивним чином теж узрить мою тривогу i сумнiви, як i я – його. Проте, моя невпевненiсть танула, мов досвiтнiй туман.

Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.

– Змири серце свое, княже. Я допоможу тобi подужати зневiру та малодушнiсть. Ти будеш гiдним правителем.

* * *

Виснажений за день Дажбог хилився, щоб вiдпочити за обрiем, поступаючись мiсцем червоногарячiй загравi. «Завтра бути кровi», – зауважила мимохiдь, вишукуючи на пустищi при останнiх Хорсових посмiшках патики любистку. Корiння, викопане поночi на Овсень, допоможе Ярославу укрiпитися у власних прагненнях.

Менi була потрiбна якраз така, геть дика рослина, бо ж любистком, що попiдтинню натиканий, хiба дiвкам хлопцiв чарувати. Оце мiсце для нього якраз пiдходяще, лише густi вербовi чагарi заважають вгледiти усе пустище водночас.

Вдалинi запримiтила щось подiбне до любисткових бадилин, майже бiля самого пiдлiску. Пiдiйшла поволi, – збирання трав поспiху не любить – схилилася над рослиною, розтерла у пальцях залишки листя. Воно. Узялася колупати землю навколо струпаля грабовою гiлкою, аж раптом почула гарячковий шепiт:

– … Мстиславовий воiн, той, якого Перуничем кличуть.

Не сумнiвайся навiть.

Я завмерла, дослухаючись до розмови.

– Та звiдки ти знаеш?

– Знаю, i все на тому. Програе вiн Ярославовому кмету, точно кажу. Уже до пiвсотнi хлопiв через мене з купцями та здирниками заклалося. А пiсля бою матимуть добрi баришi – ще й на сорокоуст споминатимуть. То що, ставитимеш?

Мовчанка затяглась.

– Це точно?

– Невже я колись пiдводив?

– Дивись менi, Оверко, – почулося якесь порпання, потiм задзенькотiли монети.

«Оверко», – прошепотiла я, пригадуючи нещодавно чуте iм’я. Чи не той це Оверко, що товаришем Братку моему називаеться? Оверко, Оверко, усе перековерка… Лишенько, то он чому вiн намовляв проти княжича! Змiюка! Треба Братка попередити. Зробила крок, другий…

Пiд п’ятою зрадливо трiснуло.

– Хто тут?!

Я кинулася навтьоки.