Щодо ступеню ймовірності подій

Менi зав’язали очi, стягнули мотузком руки докупи за спиною й повели на задвiрки. Грубо штовхнули до льоху. Дверi за спиною замкнули на засув.

Час немов зупинився. Дзвони все виспiвували й виспiвували, i як би я не прислухалася, не змогла почути нiчого, крiм мишачого вовтузiння. Я спробувала звiльнити руки, проте, це було надто складно. Із пов’язкою простiше. Поступово я призвичаiлась до темноти, котра була не такою вже й густою. Але, на жаль, я не побачила нiчого, що б могло менi допомогти звiльнитися. За дверима вгадувався якийсь рух.

Двое.

– Вуже, я спiймав ii, як ти й велiв. Що далi? Вбити? – почула я голос мого ув’язнителя. Другий голос був теж знайомий. Оверко!

– Нi, на жаль вона ще потрiбна моему хазяiну. Дивись, щоб не втекла.

Хазяiну… то вiн ще й не сам! Я спробувала торкнутися його темного серця. Десь менi уже чулося щось подiбне. Незадоволенiсть, пиха, нескорима жадоба до влади i статкiв… Бажання керувати з хитрiстю, стоячи за спиною i нашiптуючи… Всеволод! Благий Роде! То ж не лише мiй Братко, а й уся земля у небезпецi! І Святославич… Моi думки враз стали гострими, мов лезо крем’яного ножа.

У пояснiй сумцi лежали найсильнiшi чарiвнi трави. Тiльки б не переплутати! Я перекрутила пояс так, щоб дiстатися до згорточкiв зв’язаними руками. Не те… не те… Ось! Я стисла в пальцях шматинку iз розрив-травою. Зосередитись, розгорнути, не впустити. Вимовити таемнi й такi рiдковживанi слова… Вiльна!

Я розтерла зболенi зап’ястки, вiдчуваючи повне виснаження. Чи стане менi сили подужати ще й дверний засув? Узяла ще дрiбку чар-зiлля, залишок тiсно змотала i заховала до оберегу на грудях.

Прислухалась. Здаеться, пiшли. Зашепотiла гаряче заклинання, подумки звернулася до Сварога – батька всього сущого.

* * *

– Братку, вислухай мене, – я ледве могла говорити. Менi коштувало неабияких зусиль знайти його, дiстатися до його шатра.

– Силано, звiдки ти тут? – здивовано вiдповiв. – Кажи швидше, часу обмаль.

– Я помилилася, чуеш! Помилилася! Не роби того, чого радила. Бийся на повну силу.

Ти мусиш перемогти!

– Чому, Силано? Як же традицiя, як же слово Ярославове?

– Довго пояснювати. Навколо цього бою значно бiльше, нiж ти можеш уявити. Брате, просто повiр.

– Та не можу я, я обiцяв…

– А занапастити рiдну землю можеш? Князя, Киiв, увесь наш рiд? Послухай мене, благаю. Потiм я все тобi поясню.

– Але ж Оверко…

– Оверко продав тебе, братику! Продав за монети та в угоду Всеволоду.

– Не може бути, – видихнув.

– Та це так.