Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

На куполi золотом сяяли шiсть планет i зорi. Золотом сяяло також сонце, зображене навколо великоi круглоi дiрки. Через дiрку в космос виходив дим i доходив до богiв.

Маг надiв бiлу маску, щоб не осквернити диханням вогонь, запалений блискавкою. Потiм старанно вимив руки. Чистими руками клав на жертовник чистi дрова.

Вогонь швидко набирав сили. Жадiбнi язики виривалися вище бортiв жертовноi чашi. Служитель змахнув рукавом – у вогонь полетiло насiння. У повiтрi приемно запахло. Стiнами забiгали, доганяючи одна одну, фантастичнi тiнi.

Вони то витягувалися, то стискалися. У бiгучих обрисах тiней Дарiй узнав контури помешкань, де бував. Узнавав коней, обличчя друзiв, але частiше – ворогiв.

Чоловiк у бiлiй одежi прийняв скорботну позу i монотонним голосом молився. Чи то пiд дiею пахощiв, чи то в незвичнiй обстановцi, але хвилювання охопило врiвноваженого, холодного iмператора. Вiн не вiдводив погляду вiд тiней, що компонувалися у сцени. Дивина! Тi сцени вiдтворювали подii з добуванням ним, Дарiем, слави, визнання, царського трону.

Цар чув тупiт кiнських копит, брязкiт i свист схрещених мечiв. Узнавав гадюче шепотiння зрадникiв. Чув хрускiт зламаних хребтiв…

Бiль, розпач i страх зненацька охопили царя царiв. Голова в нього почала болiти i бiль не проходив. Дарiй гостро вiдчув провину перед небом i його жителями. «О, боги, прошу, дайте менi шанс. Я доведу вам свою вiдданiсть. Але вгамуйте бiль. Вiн нестерпний. Не витримаю – збожеволiю», – стогнав.

Вiд несподiваного доторку Дарiй здригнувся.

Чоловiк, загорнутий у бiлий плащ, вказував пальцем на вихiд.

Вони попрямували до розлогого платану. Дупло дерева було впорядковане пiд кiмнату для побачень. Коли опустилися на лаву, то Дарiй поштиво мовчав.

– Боги милостивi до тебе, царю, – спiвуче сказав служитель храму. – Щедро обдарували тебе вродою, гармонiйними членами, розумом, доблестю, волею i щедрiстю. Ти пiдкорив чужинськi племена i вiсiмдесят народiв. Але iхнi храми залишив не зруйнованими. То якому богу ти поклоняешся?

– Ахурi Маздi,[12 - Так називали за часiв Дарiя Першого Єдиного Нествореного Вiчного Бога, Творця усiх благ.

] – хрипкувато вiдповiв Дарiй.

Вiн кашлем прочистив горло i стих. Маг теж мовчав. Прислухався до шелесту свiтло-зеленого листя. Можливо, до музики небесних сфер, яку чують лише вибранi. Чим довше мовчав маг, тим неспокiйнiше почувався Дарiй. Нiбито виправдовувався, сказав:

– Мое бажання – справедливiсть. Брехливому я не товариш. Я не запальний.