Неперебутнє

Як Шпорта, теж повернувшись iз фронтiв, водив iз ним «козу» по Киеву. Як Андрiй Малишко шпетив часом усiх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрiдка. З особливим пiететом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усмiхом про Юрiя Збанацького. Та про кого б не мовив слово, нiколи не дозволяв собi образ, нетактовностi – нiби довкола нього роiлися самi янголи з пером у руцi. То був вищий чин благородства, коли все дрiб'язкове, нечистоплотне в людинi вiдмiтаеться.

Час наближався непомiтно пiд вечiр, спорожнiла пляшчина.

І тут несподiвано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

– Слухай, а сьогоднi ж день мiлiцii, а в мене давня звичка полiрувати горiлку гарним вином.

– При чому тут одне до другого? – оторопiв я.

– А при тому, що ми оце поприбираемо недоiдки, встанемо й пiдемо ближче до святоi Софii. Там у мене е улюблена точка, а нагорi в провулку Рильському районне вiддiлення мiлiцii, де служить один мiй друг. От ми й пройдемося дорогою праведникiв.

Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, пiднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де вiд вечiрнього чоловiцтва аж кишiло, а далi попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому.

Я гордо нiс у торбинi велику пляшку таврiйського портвейну i тiльки встигав пiддакувати звеселiлому супутнику. Скажу прямо, настрiй у нас був уже досить грайливий.

Непомiтно пiдiйшли до старовинного будинку, на фасадi якого ярiло привабливо: «Шевченкiвське районне вiддiлення мiлiцii». Ми зупинилися проти високих дверей.

– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

– А хто його знае, – махнув рукою Жолдак.

 – Десь у мiлiцii служить. А нам хiба не однаково? Ми прийшли привiтати хлопцiв iз святом.

– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезiвши, – але ж ми на доброму пiдпитii.

– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли iх вiтати? Рушили!

– Тодi я першим iтиму, – рiшуче заявив я, вiдчувши, що мiй набагато старший друг здатний на подвиги.

Дерев'янi сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий».

За нею сидiв сивочолий старшина й пас нас очима.

– Доброго здоров'я! – якомога впевненiше озвався я.

– І вам того ж, – привiтно озвався черговий. – Що привело до нас?

– Як вам сказати, – не вiдступав я. – Ми з колегою, вiн у нас герой вiйни й письменник-лауреат, прийшли привiтати вас iз днем мiлiцii, бо ви славнi люди, гроза всяких бандитiв.

– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.