В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Попадали, обiймають похолодiле тiло, цiлують його, плачуть, а Яринка ще й голосить, аж заходиться:

– Ой тато, мiй тато! Ви ж то рано покидаете нас! Чи вам дiти були не милi? Нащо ж ви вiд нас iдете? У яку дорогу ви зiбралися? Сонечко мое ясне! Невже находилися вашi нiжечки, наробилися вашi рученьки?! Очi вашi карi невже надивилися на свiт цей?! Вiдлетiли ви вiд мене, тато, не буду вже вас бачити, обличчя ваше рiдненьке! Чому ви не встаете та не мовите слово менi хоч би едине?!

Тримала дочка батька в обiймах так мiцно, що Гриць ледве вмовив ii дати його омити та одягти.

Доки тiло Миколи вдома було, Яринка й удень, i вночi Псалтир крiзь сльози читала та руки його цiлувала. Нiкого не чула й не бачила, горем зламана. На цвинтарi, як труну закривати стали, знепритомнiла. Три днi жаром палала, марила та весь час батька кликала.

Палажка страх як злякалася за доньку, а Гриць iй i каже:

– Не бiйтеся, ненько, то не ii час, тiло одужае.

А сам щоденно Бога молив, щоб душу сестри горе вiдпустило.

Як прийшла до тями Яринка, то одразу до Гриця звернулась:

– Братику, силу ти маеш велику, навчи мене, як звести з цiеi землi тих односельцiв, що батькiвське життя згубили.

– Яринко, рiдна, вивiльни душу вiд помсти, то грiх великий! – заблагав Гриць.

– Не зможу я дивитися, як вони життю радiють, а тато в могилi лежить! Або ти менi допоможеш, або не брат бiльше!

– Яринко, Боговi судити людей за iх дiяння, а не нам з тобою. Душу свою пожалiй!

– Чужинцiв хай Бог судить, а односельцiв, якi через заздрiсть свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу нiколи й не заспокоюсь, доки смерть iх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата i пiшла геть.

Прийшла до матусi, сiла поряд, голову iй на колiна поклала та й каже:

– Ненько, вiдпусти мене до Вiдлюдноi, я в неi поживу, бо немае сили серед цих нелюдiв жити.

Вiдлюдною в селi називали бабцю, яка жила в лiсi. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила.

Бувае, перестрiне ii хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирае, не встигне головою повести, як тiеi й слiд зник, начебто й не було нiкого. Про неi рiзнi побрехеньки ходили – хтось казав, що вона вiдьма й на мiтлi лiтае ночами, чужих корiв доiть, навiть деякi божилися, що на власнi очi бачили ii бiля свого хлiву. Хтось розповiдав, що вона з чоловiком вiд пана в лiсi ховалась через те, що той хотiв нею побавитись.