Заходить до хати вампір волохатий

Нянька, припаркувавши це солодятко на килимку, могла бути певною, що, повернувшись до iгровоi кiмнати через годину, застане його на тому ж самому мiсцi, здебiльшого заснулим, розпластаним на животику i з кумедно висолопленим язичком. Звичайно, дiвчинка iнодi наближалася до дверей зали, якi вели в коридор, визирала з-за них, оглядала простiр, обмежений з обох бокiв, i вiдразу ж чалапкала назад. А, розглядаючи якусь рiч, на вiдмiну вiд своiх ровесникiв, нiколи не пробувала схопити, поламати чи розiрвати ii.

Вона просто водила зачаровано лагiдними оченятами за маятником годинника, спостерiгала за тарганом, який поспiшае до своеi щiлини. Хiба що ледь-ледь, бувало, доторкнеться пальчиком до кульчика годувальницi, але вiдразу ж iз винуватим виглядом ховала руку за спину. Проте грiзна навчителька кривдила ii найчастiше. Бо ця смагловида дитина нагадувала iй своiм виглядом суперницю, яка вiдбила в неi хлопця. У Мар’яночки були i такi ж чорнi мигдалевi очi, i кругла форма личка, i стриманi рухи, i навiть така ж поважна мiмiка, як у ненависноi пасii, на яку цей фацет промiняв виховательку Мирославу! То ж, проходячи мимо Мар’яни, яка тодi ще нi говорити не вмiла, нi не розумiла слiв iнших, мiсцева фрекен Бок не могла стриматись, щоб не зiрвати з ii голiвки чепчик. Виокремивши Чолку серед решти постояльцiв, вихователька заганяла ii в куток i налiтала на неi, мов шулiка – на курчатко: дряпала iй щiчки, смикала за волоссячко, викручувала тонесенькi пальчики, кидала на пiдлогу i мiсила ногами. І чим благальнiше скiмлила бiдолаха, тим дужче глумилася над нею страшна тьотя. Для неi було насолодою бачити, як завдяки власному бажанню i силi, може принижувати це миле дiвчатко, робити його негарним, навiть ще поганiшим, нiж сама Мирослава Йосипiвна: вiд страждань i болю губки Мар’яночки спотворювалися, сплакане личко ставало асиметричним, набряклим i брудним, а очi, наповнюючись жахом, червонiли i втрачали всю привабливiсть.

Мар’яночка вiдчула своiм дитячим сердечком, що цiй кривдницi милi ii муки.

Тож коли наступного дня вона зустрiчалася зi злою фурiею, то, намагаючись показати, що зовсiм ii не боiться, змучено всмiхалася. Так ця попелюшка iнстинктивно сподiвалась уласкавити карательку, щоби вона не здогадалася, як iй важко. Але судома вiдчаю на личеньку дiвчинки, замаскована пiд усмiшку, та пiдборiддя, що вiд страху дрижало, неабияк розлючували особу iз завихреною головою.