Дама Пік

У напруженiй тишi палати «принц помер» прозвучало ще двiчi. Стало зрозумiло, чому декiлька разiв Серьога всiх попередив, щоб не смiялися. Вся ця сцена була дуже комiчною. Мiж кожною виголошуваноi фразою виходила якась неприродна пауза. Намагаючись в точностi вiдтворити фразу, сказану Сергiем, пацани, подумки перетравивши, буквально вичавлювали ii з себе. Чомусь всiм стало раптом важко дихати, голоси звучали грубо i хрипко, лоби вкрилися великими краплями поту. Все вiдбувалося ясним лiтнiм днем, в палатi було не темно, – великi вiкна пропускали багато свiтла, але хлопчаки виразно вiдчули, як зараз над усiма нависла якась ПІТЬМА.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

Якби хтось мiг спостерiгати з боку, то помiтив би, що у пiт кинуло вже i глядачiв, правда, поки тiльки тих, чиi лiжка були ближче до центру кiмнати, тобто до мiсця, де проходив експеримент. Не ворушачись, iз застиглими поглядами, не витираючи пiт, з блiдими обличчями четверо учасникiв продовжували розпочате.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

– Нi, не будемо його ховати.

Те, що вiдбуваеться, вже нiкому не здавалося смiшним. Чомусь у великому примiщеннi з високою стелею (метра чотири, що не менше) стало одразу якось жарко i задушливо. Всi присутнi вмилися потом, i тi з хлопчакiв, хто стояв ближче до мiсця дii, вiдчули явнi ознаки задухи. Багато хто, не змовляючись, трималися рукою за горло.

У всiх без винятку чомусь потемнiло в очах i, згадуючи потiм те, вiдбувалося тепер, кожен вiдзначав, що, незважаючи на ясний день, все виглядало так, начебто була нiч. Нiбито в оцю годину в палатi була непроглядна темрява, i замiсть сонця все висвiтлювалося холодним мiсячним сяйвом. Якийсь ореол таемничостi, нереальностi вiдчули всi, включаючи навiть скептикiв на кшталт Вовки. Тому вже не доводилося боротися з бажанням голосно розреготатися, це бажання просто зникло.

– Так нехай його чорти з’iдять!

Нiхто не знав, що ще буде говорити Серьога, коли закiнчиться це моторошне дiйство. Загубилося саме вiдчуття часу.

– Так нехай його чорти з’iдять! – вимовив другий пацан, що стояв лiворуч вiд Серьоги. Напруга в палатi досягло вже граничноi величини. Здавалося, вона висить у повiтрi прямо перед тобою, i, простягнувши вперед руку, можна просто ii помацати.

– Так нехай його чорти з’iдять! – прозвучало втрете.