Цифровий, або Brevis est

Один клац – i картинка згорнулася. Не стало Мiнiстра бiля фонтана, не стало рибалки зi знайомим лицем. Там, мiж колон з жовтуватого мармуру, Мiнiстр розтав у повiтрi… Легкодухо.

Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кiлька секунд на оцiнку ситуацii. Чим це нам загрожуе?

Усiм.

Гарячий пiт на його спинi скрижанiв. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Мiнiстр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знае, хто грае Мiнiстром, вiн знае, де цей гравець живе. Справжне iм’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»

Полудень, недiля.

Спокiйно, спокiйно. Запанiкував – отже, пропав. Вiн, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться вiдкуплятися. Грошi е. Інша рiч, що йому не вистачить цих грошей – вiн захоче шантажувати мене вiчно. Хто вiн такий? Спокiйно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справдi була служба безпеки…

Стукнули у дверi. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руцi:

– Тебе.

У мами припухли повiки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий – наче лiтня земля пiсля грози.

Син був удома, пiд крильцем. Тепер вона його нiкуди не вiдпустить.

Онiмiлими пальцями вiн узявся за слухавку:

– Алло.

– Не панiкуй, Арсене, – тихо сказав знайомий голос. – Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалi зустрiнемось – е розмова.

* * *

– Хто ви?

– Кажи менi «ти». Коли менi кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комiрi.

Арсен поперхнувся.

– Е-е-е… Хто ти?

– Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору.

Щиро кажучи, я ii очолюю.

Максим сидiв, розвалившись, за столиком у кав’ярнi – ще небритiший, iз запаленими очима, в розстебнутiй жовтiй куртцi з червоними нашивками на рукавах. Пiд курткою виднiвся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйознi контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах i не велять пiдлiткам звертатися до себе на «ти».

У маленькiй кав’ярнi «Агат», звiдки видно було вiкна Арсеново? квартири, крутилися пiд стелею два ледачi вентилятори.

Картина над столиком зображала бiлу чашку, намальовану в абстракцiонiстськiй манерi й тому схожу на затонулий пароплав. Пiд раму давним-давно заповзла зелена мошка – та так i лишилася там, мумiфiкувалася, тiльки крильця стирчали.

– Я, серед iншого, виловлюю в мережi цiкавих людей, складаю психологiчнi портрети вiртуалiв. Недавно мене зацiкавив такий собi Мiнiстр з «Королiвського балу – 4», – Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.