Цифровий, або Brevis est

Вiн бачив, як пiднiмаеться по сходах Мiнiстр, одягнений у лахмiття, як починають рухатися численнi пристосування для довгоi страти, якi розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських iсторичних романах. Коли Мiнiстр умер, в Арсена зсудомило лiву ногу. Вiн довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальцi на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скiльки рокiв тому? Сiм, вiсiм?

Потiм настало полегшення. Наче Мiнiстр, пройшовши чистилище, заспокоiвся нарештi, скинув тлiнну оболонку й полетiв у свiй вiртуальний рай.

Життя закiнчилось; тепер почнеться нове життя…

І вiн заснув.

* * *

Новий рiк вони зустрiли в Парижi – як батько й обiцяв. Снiгу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й пiд кожною змiiлася черга. На понтонi коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристiв, чайки й голуби гидили на дерев’янi нефарбованi столи, а мимо пропливали прогулянковi катери – «батомушi», i моргали лампочки на мосту, i горiв яскравий вогонь на верхiвцi вежi.

Батьки були щасливi, особливо першi кiлька днiв. Туристська гарячка пiдхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про своi втрати. Сьогоднi екскурсiя по мiсту, завтра по Сенi, пiслязавтра – Монмартр; вiн не звик так багато ходити пiшки й незабаром вiдтоптав собi ноги.

У Луврi вiн тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, вiдгороджену вiд загальноi жадiбноi уваги непробивним склом. В електронному путiвнику не було навiть росiйськоi, не те, що украiнськоi, версii.

Цiлiсiньку годину намагалися збагнути навiгацiю, а потiм виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площi, не працювали фонтани. Мама захотiла покататися на оглядовому колесi, але на вершинi був такий вiтер, що в Арсена закрижанiли вуха, й батьки трохи посварилися.

Вiн давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самi вiдвикли одне вiд одного в суетi нескiнченноi роботи, днiв i тижнiв, покраяних на фрагменти дзвiнками будильника. І ще – Арсен уперше це помiтив – обое страждали без звичних розваг майже так само, як вiн без своеi гри.

Ноутбук був тiльки один. Мама пiд’еднувалась до готельноi мережi i з головою поринала в блоги друзiв та знайомих. Вона в такi хвилини жвавiшала, вкривалася веселим рум’янцем i взагалi вигляд мала щасливiший, нiж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:

– Навiщо ти читаеш усi тi дурницi! Це ж смiття, смiттева iнформацiя!

– Аж нiяк, – мама ображалася. – Це життя.