Господар колодязів

На свiтанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кiсток, моток шовковоi нитки, один дерев’яний гребiнь, один залiзний – i пояснення, як усiм цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячi кiстки, дiд порався з домашньою живнiстю – мiтив спини качкам, курям, козам, поросятi й кiшкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дiд, коли втомлений Юстин мив руки у дворi.

Вогник був вовкодавом, i коли його переднi лапи лягали Юстину на плечi, пес дивився на людину згори вниз.

Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же мае бути верхiвець, щоб заiздити Вогника.

– Дiду… А людину вони можуть заiздити?

– Людину не можуть, – сказав дiд пiсля паузи. – Свиню, бувало, заiжджували. Теля… А людину – нi. Хiба що Королева… Королева верхiвцiв. Та – може…

Юстин усмiхнувся, даючи зрозумiти, що оцiнив жарт.

Чотири ночi нiчого не вiдбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то вiд звуку, чи то вiд дотику, чи то вiд кепського сну.

А може, вiд ледь чутного дзвону натягнутоi шовковоi нитки.

– Стiй! – гаркнув дiд. – Сам не ходи… Разом…

Шаленiв на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброенi – Юстин косою, а дiд вилами. Просто бiля порога щось пирснуло з-пiд нiг; Юстин вiдсахнувся i ледь не настромився на вила, тодi дiд на пiвсловi обiрвав закляття-оберiг, вилаявся i забурмотiв знову. Слова його вплiталися в шелест вiтру, вiд слiв гойдалася трава i стрибало на стовбурах свiтло лiхтаря.

Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що свiтло вiдбиваеться в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вiтер стих, мана зникла.

Дiд вiдкинув вила i взяв у Юстина лiхтар. Пiдняв вище; за декiлька крокiв валявся дохлий щур, снiжно-бiлий посеред витоптаноi трави, iз джгутом переплутаних ниток на шиi.

– Сказано – на чиiй землi верхiвець коня перемiнить, тому щастя сiм рокiв не буде, – повiдомив дiд похмуро. – У нас вони вже на сiм семилiть змiнювалися, не менш… Щоб iм провалитися, сволотi!

– А може, обiйдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вiстря коси.

– «Обiйдеться», – безнадiйно буркнув дiд. – За верхiвцями сарана йде, ось згадаеш мое слово… Лиховiсники вони. Ненавиджу.

Дiд пiдiйшов до щура. Пiдняв за шовковий джгут, оглянув дiри вiд шпор на боках, вiдкинув пiд кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу.