Магам можна все

На них поглядали радше зацiкавлено, нiж схвально; навколо Бiлих Шортiв та його подруги утворився порожнiй простiр – карантин.

І вже бiля хвiртки iх наздогнала та сама незнайома жiнка.

(кiнець цитати)

Роздiл другий

Цiкава геральдика:

Глиняний бовван на чорному тлi

Я не був у клубi рокiв п’ять, не менше. І приблизно стiльки ж не був у мiстi; метушня завжди дiяла на мене гнiтюче. Ось i тепер – просто за мiською брамою в мене почала болiти голова.

Клуб розташовувався в самому центрi, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публiчних розваг.

Вхiд до будiвлi клубу прикрашали два бронзовi грифони – i якщо один напiвлежав, поклавши голову на кiгтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ганку були положистi, рожевого мармуру. Дверi погодились вiдчинитися тiльки пiсля значного з мого боку зусилля; я ступив усередину – праворуч виявилося дзеркало, i на секунду я побачив свое вiдбиття: чорний плащ до пiдлоги, чорний капелюх, розшитий зiрками, усе вiдповiдно до протоколу. Рiзнi очi – праве сине, лiве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моему випадку вже надто яскраво – у батька, примiром, обидва ока були голубi, вiдмiннiсть полягала у вiдтiнку.

– Як ся мае ваша сова?

Я розвернувся.

Старигань був сивий, мов зрiла кульбабка. Праве око каре, лiве – каре з прозеленню; обидва глядiли з професiйною доброзичливiстю:

– Молодий пан – член клубу чи тiльки бажае вступити?

Я зняв iз шиi шкiряну торбинку для документiв.

Витягнув членський квиток, поводив перед носом дiдка:

– Сова почуваеться добре. Мое iм’я Хорт зi Табор, я хотiв…

– Як плине час, – сказав дiдок, й обидва його ока застелило легким серпанком. – Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радiв ваш батько вашiй щасливiй появi на свiт… А ваша бiдолашна матiнка! Пiсля стiлькох утрат, у такому зрiлому вiцi – нарештi вдалi пологи…

Я насупився. Не люблю, коли стороннi виявляються посвяченими в iнтимнi таемницi нашоi родини. Тим бiльше не люблю, коли про цi таемницi патякають.

– Скiльки вам? – спитав дiдок з чарiвною усмiшкою. – Двадцять п’ять?

– Дозвольте менi пройти до правлiння, – сказав я крижаним тоном.

На полiрованiй стiйцi гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послiд. Судячи з екскрементiв, здоров’я сови, що залишила iх, було в повному порядку.

* * *

Востанне я платив внесок двадцять п’ять мiсяцiв тому; тепер мiй борг улiгся золотою гiркою на чорному оксамитi столу.