Магам можна все

Чимало вiзитерiв страждали не тiльки через власнi лиха – так я дiзнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць i посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням iз собаками на людей; худий як трiска селянин розповiв про долю свого села – якийсь безчесний крутiй скупив у продажного старости громадськi землi, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожiння. Усi, хто приходив, розповiдали – зi слiзьми або пiдкреслено вiдсторонено – про своi лиха й про винуватцiв цих лих, i навiть менi, людинi взагалi черствiй, ставало все бiльше кисло.

Серпанок над фасадом «Вiдважного ховраха» протримався майже годину. Мiсто плавало в теплому сутiнку; не дожидаючись, поки мое маскування спаде, я знову став товстою негарною жiнкою, поклав ключi вiд номера в кишеню фартуха i спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витрiщила на мене круглi голубi очиська; я не втримався й показав iй язика.

– …Панi, ви не пiдкажете, як знайти готель «Вiдважний ховрах»?

Запитував юнак рокiв сiмнадцяти, худий, добре одягнений i дуже нещасний на вигляд.

– Навiщо вам? – спитав я. Голос у моеi личини виявився верескливий i нагадував чомусь про дохлу рибу.

– Менi треба… – вiн затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спiдлоба: – А… вам що до того?

– Нема тут нiякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.

Юнак пiшов геть; очевидно, вiн не повiрив поганiй жiнцi, на яку я перетворився, i намiрявся далi шукати.

Не можу сказати, що в ту мить менi було шкода його. За один день передi мною пройшло стiльки драм i трагедiй, що на спiвчуття нiжному юнаковi не лишилося сил. І хто знае, кому й за що вiн зiбрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дiвчину звели…

Я йшов по вулицi важкою ходою пралi. Брудний подiл хилитався над самою брукiвкою, переможно грюкотали дерев’янi черевики. І що за збочена фантазiя примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?

Ейфорiя – радiсть раптового призу, гiмн упалого з неба всевладдя – закономiрно змiнилася тупою втомою i мало не зажурою.

Я дивився, як порпаеться в купi смiття слiпучо-бiлий, з аристократичними манерами кiт. Як вiн зграбно пiддiвае чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляноi лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тiльки одного злодiя, тим часом як злодiiв у свiтi – греблю гати.