Магам можна все

«Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»

І кого ж, цiкаво, треба менi покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плiвся вузькими вуличками, зовсiм утративши уявлення про те, куди я йду. Ремiсницький квартал змiнився торговим. Усюди було абсолютно темно, щiльно зачиненi вiконницi не пропускали нi промiнчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожi.

Цiлком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних вiдвiдувачiв. А потiм, коли зошит заповниться, влаштую обхiд викритих злодiiв, щоб на власнi очi переконатися в справедливостi звинувачень.

Я з’являтимусь перед пiдсудними в чорному плащi до пiдлоги, клуб ному капелюсi, насунутому на брови, i з глиняною потворою в руках; на той час по мiстах i селах розгуляються правда та небилицi про мiй «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодii будуть непритомнiти, падати на колiна, у крайньому разi просто блiднути мов полотно. І, розклавши перед собою свiй товстий зошит, я докiрливо дивитимуся iм в очi. Інколи звiрятимуся iз записами – i дивитимуся знов. І вiдчуватиму, як лоскоче в горлi всевладдя.

А потiм це все закiнчиться. Я повернуся додому – i единою моею розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку iншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустiе, город перестане родити, i тодi я…

Мiй нiчний зiр, наче вiд болю, зiщулився, бо за рогом виявився одинокий лiхтар. Свiтло його падало на напiвкруглу вивiску – «Вiдважний ховрах».

Певно, моiм ногам набридла затяжна прогулянка, i вони вивели мене до мiсця ночiвлi – цiлком самостiйно, не порадившись iз розумом.

Я безпомильно впiзнав вiкна свого номера – з крайнього правого ще звисав дiрявий обривок захисного серпанку. На порозi готелю сидiв, притулившись до стiни, незнайомий хлопець. Недвижнi очi його дивилися просто перед собою; весь вiн був схожий на невелику статую, враження псували тiльки пальцi – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрiбний предмет на ланцюжку.

Не треба було великого розуму, щоб упiзнати в незнайомцевi одного з моiх вiзитерiв, не найщасливiшого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очi некликаному гостю й увiйти до готелю непомiченим, коли побачив, що саме вiн крутить у руках.

* * *

– Нi, вона при тямi. Вона прекрасно розумiе, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятае, як ii захопили. І куди привезли – замок iз ровом й укрiпленнями, з цепним драконом на мосту.