Магам можна все

Слугу, що йому вiдчиняв, я замкнув у пiдвалi, там будова хитренька, знаеш, можна воду пустити – так труп потiм у ровi спливае… Чи не спливае – за бажанням.

– Розкисаеш, спадкоемцю, – сказав я спiвчутливо.

Барон схопився:

– Я?! Таж слуга живiсiнький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихiд був…

Я зiтхнув.

Татусь Іла де Ятера, самодур шiстдесяти двох рокiв, зникнув безвiсти рiк i вiсiм мiсяцiв тому. Пустився в подорож iз молоденькою нареченою – i пропав; припускалося, смерть вiд руки невiдомих розбiйникiв.

За пiвроку, згiдно з законом, спадок i титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер мое пиво.

Утiм, якщо старий барон повернувся… пивом таку вiсть не заллеш. Тут треба мiцнiшого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негiдний син, що дiстав спадщину за живого батька.

У найкращому разi мого приятеля чекае вiддалений монастир. У найгiршому – труп спливае в ровi. Чи не спливае. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навiть тi, хто зроду глухий…

– Сядь, – запросив я.

Барон покiрно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кiмната переповнена ним наче дрiжджами. Тепер полуда спала – посеред вiтальнi сидiв невеликий чоловiк у чепурному, та добре пожмаканому вбраннi. Навiть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим i ображеним на весь свiт.

– Докладнiше, – наказав я, усiдаючись навпроти.

Барон-самозванець помацав стриженi вуса – обережно, нiби боячись уколотись:

– На свiтанку будить мене Пер, дурень цей, очi на лобi: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе.

Я перше подумав – наснилось, менi й не таке, бувало… ну та нехай. Потiм дивлюсь – премилостива жабо, все наяву, вiд Пера часником несе… Я його за комiр – i в батьковi покоi, а там, знаеш, я все переробити велiв, стiну проломити, хотiв мисливську залу влаштувати… І точно – стоiть татусь посеред моеi мисливськоi зали, i очi вже бiлi: видко, дiйняло його вiд моiх переробок… Я – бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очi бiлi! Я…

Барон затнувся.

Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собi, нахабний з природи i ще бiльше знахабнiлий за останнi мiсяцi, мiй приятель – можливо, вперше в життi – переживав справжнiй шок.

– Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеi цiннi… Татуся замкнув, Пера – у пiдвал… ледве встиг.