Мідний король

Не згадав тiльки про замовляння, якого навчив його старий на островi пiд маяком.

Володар довго мовчав. Тiнь, що прикривала балкон, вiдсунулась, на поруччя впав промiнь, i воно зайнялося – мiдяне, до блиску вiдполiроване, кругле поруччя.

– Тобi коли-небудь давали «солодкого молока»?

Розвiяр здригнувся. Питання поставлено побiжно, немов мимохiдь, але думка про «солодке молоко» була куди огиднiша, анiж найжорстокiший смертний вирок.

– Це вихiд для тебе, – сказав володар з несподiваною м’якiстю.

 – Пiсля того, що ти скоiв… Адже в замку не слiпцi. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як менi бути з моiми людьми, якi бачили, як ти командував личинкою?

– Нi. Я не хотiв. Я…

– Доведеться потроiти охорону великоi печi, – немов мiркуючи, продовжував володар. – У мене багато iх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звiруiни чи iншi вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довiрити цi яйця рабам-носильникам? Чи вартiвникам, що стали на службу за грошi?

– У мене не було iншого виходу!

– Був.

Мовчки померти, як учинив би на твоему мiсцi будь-який iнший раб, не такий освiчений… не такий кмiтливий. Правильно було б улаштувати публiчну страту… на науку. Але я обiцяв тобi життя, i я додержу слова. Ти вип’еш «солодкого молока» i поiдеш у Фер, де тебе заново продадуть.

Розвiяр кинувся не роздумуючи.

Мiж ним i володарем було п’ять крокiв. Розвiяр стрибнув i схибив, спiткнувся об виставлену ногу, утратив рiвновагу, його жбурнули до поруччя.

Мiдь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холоднi пальцi здушили горло. Смикаючись i хриплячи, Розвiяр устиг побачити, як володар притримуе вiльною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.

– Я казав тобi, що помреш тяжко?

Розвiяр спробував перевалитись через поруччя. Вiн задумав це з самого початку й хотiв потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлi стислась мiцнiше.

Тупiт варти, тривожний, старанний, увiрвався на балкон i змовк. Мабуть, володар жестом велiв охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, вiддаляючись.

– Згоден, – крiзь зуби видихнув Розвiяр.

Володар вiдкинув його вiд загорожi – углиб балкона, в тiнь. Задихаючись, Розвiяр вiдповз до стiни, увитоi плющем.

– Тобi дорога твоя пам’ять? Ти цiнуеш спогади дорожче за життя?

У голосi володаря була цiкавiсть.