Мідний король

Тепер, якщо Розвiяра вб’ють, вона полетить геть або кинеться на своiх.

Мерехтячи, мов прогорiла головня, вогнянка тим часом наздогнала ворога. Хрипко закричали напiвлюди, полетiли на землю тiла вершникiв. Двое чи трое звiруiнiв кинулись у потiк, волiючи вмерти в бурхливiй водi. Решта кинулась угору – геть вiд дороги й вiд селища.

Вогнi розсипались по схилу. Чотириногi легко долали кручi, неприступнi для людини, з-пiд iхнiх широких лап летiло камiння. Розвiяр бачив, як пiднiмаеться курява, освiтлена смолоскипами, як личинка вогнянки переслiдуе утiкачiв, а вони розсипаються вiялом, розходяться навсiбiч, а личинка тiльки одна i роздвоiтись не може.

Ошелешенi печiрки, розбiгаючись, досягли мiсця, де зупинився Розвiяр. Тикались у колiна – чи то зослiпу, чи то в пошуках спiвчуття. Їхня бiла складчаста шкура, укрита короткою шерстю, була прохолодна й шорстка на дотик.

Вершники покидали смолоскипи й зробились невидимими в темрявi – Розвiяр знав, що вони бачать уночi так само добре, як удень, тодi як вiн був майже слiпий.

Вогнянка металась, ii обриси розтiкалися, лишаючи сяйну дорiжку, i Розвiяр, навiть зажмурившись, продовжував бачити цi зигзаги.

– Давай! – шепотiв вiн, пiдбираючись усе ближче. – Давай, швидше! Души iх!

Вершники валилися на землю один по одному, але вцiлiлi не вдавались у панiку i не поспiшали бiгти. У селищi, де миготiли лiхтарi вартiвникiв, заголосили, задзвенiли залiзом об залiзо.

Вискнула стрiла; Розвiяр зрозумiв, що його помiтили, що вершники шукають людину, якiй кориться вогнянка, i, скорiше за все, устигнуть убити i його, i товаришiв перше, нiж личинка закiнчить свою справу.

Вiн вихопив обидва клинки.

– До мене! Убивай усiх, поки я живий, i вдвiчi, коли я вмер!

Вiн не турбувався про те, щоб правильно будувати фразу. Усе повторювалося; у сутiнi, злегка розчиненiй близькiстю свiтанку, перед ним вирiс вершник на чотириногiй тварюцi, i обличчя обох були закритi шоломами.

У життi Розвiяра це був другий справжнiй бiй.

Напiвлюдина майнула, обходячи Розвiяра злiва, мов граючися з ним. У червоному свiтлi вiддаленого вогню блиснув клинок – блискавичний, миттевий удар згори навскоси. Удар був важкий, як сотня мiшкiв iз камiнням, Розвiяр стримав його своiм клинком усього на мить, але цього було досить, щоб зоставатися серед живих iще якийсь час.