Мідний король

І тiльки коли мова зайшла за цiну, молодший iнтендант не втримався, почервонiв i закричав:

– Тридцять монет?! А щоб тобi застрягти у Шуу в дупi! Язик свiй безсоромний сховай, нiкому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштуе перевiз!

Вiзник надувся:

– А вечiрня пора?! А нiч бiля порога?

Розвiяр усмiхнувся краечками губ:

– Хазяiне, ми ж без грошей поiдемо. Зараз меч витягну – i повезеш безкоштовно.

По цьому говорили мало.

Прилипачi йшли спершу повiльно, i повозка на трьох залiзних колесах важко котилася по гладкiй, вiдшлiфованiй присосками пiдлозi.

На задертому носi триколки горiв лiхтар, освiтлюючи круглий тунель iз сiрого блискучого каменю. Розвiяру знову зробилось недобре: стiни душили. Мiцнiла вагота невидимоi брили, навислоi над головою.

Вiзник крикнув, пiдганяючи. Пласкi, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачi наддали ходи. Тi, що були запряженi по боках, ускочили на стiни й побiгли по них, зi чваканням переставляючи лапи.

Нiс триколки пiднявся, лiхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пiрнала вниз, то знiмалася доволi круто вгору.

– Пiшли! Пiшли!

Голос вiзника стрибав, вiдбиваючись вiд стiн. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щiльну гiрську породу, на стiнi праворуч виступили червонi жили, схожi на тiла замурованих людей. Триколку кинуло на лiву стiну, пасажирiв утиснуло в лавки, а прилипач, який iшов лiворуч, вирвався на стелю й продовжував так бiгти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.

Розвiяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидiв поряд, закутавшись у запону, мовчазний i злий. Молодший iнтендант був би щасливий побачити Розвiяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цiеi радостi.

– А якщо нам назустрiч ось так хтось жене? – спитав Розвiяр, коли мовчати стало несила.

– Зiткнемося, – похмуро пообiцяв вiзник. Потiм скоса подивився на Розвiяра: – А не бiйтесь.

У Фер тепер мiй брат, крiм нього, назустрiч iхати нема кому, а вiн вечорами в трактирi сидить… Хiба що заплатить хто втричi вище за звичайне. Тодi – звiсно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки соннi!

* * *

Вони переночували в придорожньому трактирi, що чатував на подорожникiв на тому боцi тунелю. Там же вiзник знайшов свого брата – п’яного як нiч, що спав, обiйнявшись iз прилипачем.