Печера

Героi, мовляв, пересуваються тiльки колами, як на iподромi, i говорять тiльки штампами, як у провiнцiйному музеi, а якщо героiня оголюе груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряе вiд пристрастi – про це в програмцi треба писати, оскiльки позбавлений темпераменту, безбарвний, як мiль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце – так само порожнiй i так само голосний…

Бiблiотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопii, вiдгризла кусень булки, що завалялася в дипломатi, та й побрела додому.

У дитинствi iй трапилося побачити одну з раннiх вистав Ковича, тодi ще чергового режисера якогось дрiбного театрика; «Дiвчинка й ворони» – прем'ера стала вибухом, i навiть через рiк квитки все ще неможливо було купити – по них простоювали ночами. Чотирнадцятилiтня Паула пiд ревним наглядом старшоi сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», i потiм цiлий мiсяць перебувала пiд враженням, в ейфорii.

І потiм дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, рокiв десять…

Десять рокiв Кович сидiв на своему тронi – невiдступно. Тобто вiн, зрозумiло, мандрував по мiстах i селах, приходив у Драму головним режисером i йшов знову, зникав на рiк-два i знову повертався на гребенi скандалу, але трон найкращого режисера – i так вважала не одна тiльки Паула – бродив за ним, мов вiрний кiнь.

А потiм вiн остаточно осiв у театрi Психологiчноi драми, розiгнав половину тамтешнiх акторiв i набрав натомiсть своiх людей. Паула бачила кiлька вистав – критики захлиналися вiд захвату, маючи перед очима найзвичайнiсiнькi прiснi глевтяки. Паула зiтхнула.

Уся родина була в зборi; Влай, Стефанин чоловiк, грався з Митиком у настiльний хокей, i вiд його темпераментних кидкiв чорна шайба раз у раз вилiтала за бортик i котилася пiд диван, i Митик по-начальницькому вказував пальцем, i Влай слухняно лiз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхнi самi тiльки худющi ноги в спортивних штанях, i повертався задоволений, зi здобиччю.

Стефана смажила млинцi – дим стояв коромислом; Паула нiтрохи не хотiла iсти, але звичний сестрин натиск змусив ii насилу прожувати кiлька ложок гречаноi кашi.

– А ми про Ковича робимо передачу, – похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.

– Так? – здивувалася Стефана.