Самум (збірник)

Намацала пiд диваном одлетiлий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нiчого не вiдбувалося. Пiд вiкнами курликала сигналiзацiя, i звичний звук гнав злi тiнi надiйнiше, нiж пiвнячий спiв.

Стискаючи в руках розiбраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, i нiхто, крiм Ірини, не вiддзеркалювався в ньому.

Млiючи, вона взялася за ручку дверей. І дверi вiдчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула дверi; стрiмголов, мов божевiльна, кинулася геть iз будинку.

Сусiди озиралися на неi, коли вона, задихаючись i нi з ким не вiтаючись, мчала через двiр, не зважаючи на газони й на калюжi. Ледь добiгши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидiння, грюкнула дверцятами:

– Їдьте!

– Куди? – здивувався водiй, чорнявий чоловiк рокiв тридцяти.

– Їдьте, потiм скажу!

Машина влилася в потiк транспорту. Ірина кiлька хвилин сидiла, закусивши губу, прислухаючись; потiм тремтливими руками зiбрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.

– Вiка?

Сонне «привiт», що пролунало на тому кiнцi дроту, здалося Іринi солодким, мов янгольський спiв.

– Вiкусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… менi потрiбна консультацiя психiатра! Термiново!

Водiй витрiщив очi. Подивився на Ірину – i зразу ж знову на дорогу; ледь не врiзався в круту тачку, що проiжджала повз нього.

– Краще знайомого лiкаря, – бурмотiла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Нi, не булiмiя! Не депресiя! Дай менi номер, я сама все поясню!

Вiка, людина зiбрана й чiтка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер.

– Менi термiново потрiбна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видiння. Я сама себе калiчу, i…

У широкому водiйському дзеркалi вiдбивався пасажир на задньому сидiннi. Похмурий, жовчний, у сiрому костюмi; Ірина завмерла з вiдкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидiв позаду, дивився в дзеркало – iй у вiчi.

– Ти його бачиш? – запитала Ірина водiя.

Вiн дико зиркнув на неi й ледь не врiзався в самоскид.

– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуете? Алло!

– Зупини! – викрикнула Ірина.

Водiй метнувся до узбiччя, нiби тiльки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сiрому костюмi, вже стояв поруч, мовчазний i суворий.