Самум (збірник)

– Пристрiту досi не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаеш, треба б iконку в кiмнату. Так, щоб… ну, щоб так.

– Ага, – погодилася Вiка. – А ти ж вiдьма – це як, нiчого? Іконка тут доречна?

– Я цiлителька, – промимрила Ірина.

Нiколи й нiкого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуiстських обрядiв. Допомагае тобi Христос, Перун чи Гандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший i заслуговуеш на краще, а сусiди, рiдня чи колеги – сумнiвнi; подекуди просто справжнi негiдники, тому Христос, Перун чи Гандальф тобi допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навiть кат.

– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Вiка. – Повернення в професiю?

Ірина звела пiдборiддя:

– Будемо. Наливай.

* * *

Поки Вiка поралася на кухнi, Ірина пройшла до сумiщеного санвузла найманоi квартирки-офiсу. Сiла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеений скотчем.

– Не смiй, – сказав демон.

У тiсному примiщеннi мiсця йому не було, тому вiн вiдбивався в дзеркалi.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завiсу.

– Я серйозно, – сказав демон, – ти вiд цiеi гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертоi ранку.

– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню бiлясту таблетку.

– Дехто повiситься сьогоднi о четвертiй тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засмiялася.

– Вiдьмо, – сказав демон. – Ти сумнiваешся, що я можу запроторити тебе до шизарнi назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука ii сiпнулася, нiби долоню пiдбили знизу. Таблетка злетiла, покрутилася в повiтрi й упала у ванну, просто у вир бiля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслiд – як була, в одязi. Згорток з iще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по пiдлозi, забиваючись до щiлин, до запилюжених дiрок, проникаючи глибоко пiд ванну.

Ламаним жестом марiонетки Ірина мiцно схопила себе за волосся й кiлька разiв смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видертi з корiнням пасма.

– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?

– За що?!

Їi руки знову потяглися до волосся.

– Вистачить!

– От i молодець, – демон у дзеркалi пiдiйшов зовсiм близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скорiше вiдiшли свою Вiкулю нафiг. Треба працювати.