Самум (збірник)

Вiдьма заплющила очi й дотяглася пальцем до кiнчика носа.

– Що з тобою? – Вiка допомогла iй пiдвестися, посадила на стiлець. – Вона тебе що, по головi стукнула?

– Нi, – Іра потерла чоло. – Це череп…

– Що в тебе з черепом?

– Не в мене! Череп зi стола впав…

Вона глибоко зiтхнула. І ще раз. І ще.

– Попустило, – сказала нарештi. – Такий, знаеш, напад… Завари менi чаю, добре?

Вiка ретельно ii оглянула. Вiдтягла повiку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина вiдчинила кватирку, пройшлася кiмнатою, iз задоволенням помiчаючи, що в головi бiльше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалi менше.

Пiдiбрала загублену туфлю; потiм вiдчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…

Спершу вона побачила червону гулю в себе на лобi, блiде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потiм, краем ока, вона побачила в кутку кiмнати, бiля самих дверей, щось таке, вiд чого волосся пiд хусткою стало дибки.

– А-а!

Пудрениця дзвiнко хряснулась об пiдлогу.

Розлетiлися скалочки пудри, навпiл трiснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привидiлось iй у вiддзеркаленнi, в кiмнатi не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…

Сумка зiсковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Ірининi руки, самi собою, витягайся вперед i вiдразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозумiла, що онiмiла, що язик провалився, що в горлi – бездонна вирва.

Їi руки, наче чужi, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лiвою i поповзла, мов жебрачка, мов калiка, навколiшки поповзла через кiмнату – до блокнота, що розгорнувся на чистiй сторiнцi…

«Ірино, ти влетiла».

Вона дивилась, аж очi вилазили з орбiт, як ii лiва рука виводить нерiвний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетiла, Іро, ти влетiла».

Правою рукою вона перехопила лiву. Ривком одiрвала вiд паперу, затрясла, сподiваючись витрусити ручку; дарма.

Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, лiва рука бажала писати, i лiва рука перемогла.

«Слухайся мене, гадино, корись, бо гiрше буде».

Зайшла Вiка – й сахнулася з жаху.

– «Швидку!» – зумiла вичавити Іра. – Шви…

І закашлялась.

* * *

«Швидка» приiхала на диво швидко – видно, Вiка по телефону красномовно описала стан хвороi. Машина зупинилася перед пiд'iздом iз двома вивiсками: праворуч – «Нотарiус Попова А. Н.