Промінь

Секунду вирiшував, чи пiймати хвилю ще раз, але втома перемогла. Вибрiв на берег, вiдстебнув шнурок на нозi, поставив дошку пiд дашок, до iнших таких самих дощок, байдарок, човникiв.

Яке сине небо. Здавалося, неможливо на нього надивитись, а от диви – набридло. Висока бiла хвиля… i болить спина, i таке вiдчуття, що старiеш з космiчною швидкiстю. Доводиться нагадувати собi, що попереду довгий шлях, не можна розкисати, ще чимало треба зробити.

Максим пiдiбрав червоний рушник з бiлого пiску. Обвiв поглядом пляж – той тягся на багато кiлометрiв, порожнiй, гладенький, зграi дрiбних пташок накочувалися й вiдкочувалися услiд за хвилею, iхнi ноги дрiботiли так швидко, наче птахи ганяли на велосипедах.

Анi людини на узбережжi, а над прибоем бризки, i обрiй губиться в туманi.

Максим накинув рушник на плечi. По кiсточки грузнучи в пiску, покрокував до вежки з камiння й вапняку, метрiв за п’ятдесят од лiнii прибою. Озирнувся, ще раз окинув оком берег i обрiй. Пелiканiв стало бiльше, вони здавалися пернатим островом на водi.

Прийти сюди ввечерi, подивитися на захiд сонця?

Клацнув магнiтний замок. Максим пригнувся й зайшов у слабко освiтлений тамбур. Зачинив дверi.

У тамбурi було тепло й волого, i непритомно-тихо. Колись тут спiвали птахи, але потiм iх вимкнули. Максим обтрусив ноги, щоб не розносити пiсок. Обгорнув мокрi плавки рушником.

– Промiнь, доступ у житловий сектор.

Звук-пiдтвердження.

Побiгли нагору сходи-транспортер. Притримуючи рушник, вiн став босими ногами на сходинку.

Клацнули за спиною дверi тамбура. Подув у лице вiтер з тонким, знайомим з юностi, рiдним запахом. Лiфтова шахта зараз закiнчиться, i вiдкриеться чудовий краевид – ще секунда…

Ось вона, вежа. Три напiвкруглi пелюстки, обплутанi транспортними нитками, немов гiрляндою. Вогники зовнiшнiх лiфтiв i транспортерiв. Генiальна будова прикрасила б будь-який мегаполiс: у ii силуетi – полiт, iмпульс, це наш «Промiнь» у поривi до мети…

Перед його лицем з’явилося об’емне зображення:

– Максиме, в лiкарню.

Негайно.

– Що сталося?!

– Твоя дочка.

Екран погас.

* * *

– Я не розумiю, навiщо менi жити, – сказала п’ятнадцятирiчна дiвчинка. – Поясни, якщо можеш. У чому сенс?

Йому хотiлося ii обняти, взяти на руки й не випускати багато годин. Вiн вiдчував ii бiль у багато разiв сильнiше за власний. Йому хотiлося бити ii, трясти за плечi, ляскати по щоках, – за це ii прокляте, безвольне «навiщо».