Сліпий василіск

Нiколи ранiше вона не роздiляла Людву на окремi частини; нiколи ранiше вона не йшла по вулицi, тримаючи пiд руку Хлопця. Можливо, це мана, було – i згинуло, хiба не мае права вона, Улiя, робити завжди те, що хоче?

– Хто ти? – запитав Хлопець.

– Улiя.

– Юля?

– Можна i так.

– Чому ти ходиш вночi?

– А чому ти?

– Я… – вiн запнувся. – Ти знаеш… Дивно вийшло, недобре, тому що це в Леськи Белiковоi був день народження, ми гудiли до пiвночi, потiм пiшли прогулятися… Я Светку, виходить, кинув, в ii день народження, так по-дурному вийшло…

Улiя мовчала.

– Але вже, напевно, пiзно повертатися? – запитав Сашко з надiею.

– Пiзно, – сказала Улiя.

– А де ти живеш? – знову запитав Сашко.

– Тут, – сказала Улiя. – Це мiй район.

– Так? – Сашко зам’явся. – Ми… ми до тебе йдемо, чи що?

– Ми i так у мене, – сказала Улiя. – Я тут живу.

– Що, на вулицi?

Сашко якось нервово хихикнув.

– І на вулицi теж, – Улiя мiцнiше обiйняла його за талiю.

Сашко зупинився. Повернув Улiю обличчям до себе; iхнi очi опинилися на одному рiвнi. Сашко був високий, як для Людви.

– Юлю, – сказав вiн тихо. І втупився в ii губи.

Вона дивилася, намагаючись зрозумiти, чого вiн хоче.

– Юлечко, – сказав вiн наполегливiше й облизав пересохлий рот.

Улiя бачила, як сiпнулося його горло – здаеться, вiн ковтнув слину.

– Ну? – запитала вона зацiкавлено.

Тодi вiн набрав у груди повiтря, точно як пiдворiття у вiтряний день, i притягнув до себе ii обличчя.

Вона обiйняла його мiцно, як Шаплюска, але той був бетонний i нещасний, а цей – щасливий, гарячий i живий. Цей менше залежав вiд води i вiтру, коренiв i мереж, цей бажав не спокою – чогось iншого, Улiя не цiлком могла зрозумiти, чого, однак порив Хлопця iй подобався.

– Ходiмо до мене, – сказав Сашко, коли його губи звiльнилися.

– Навiщо? – запитала Улiя.

– Я тобi заспiваю, – сказав вiн.

* * *

Улiя сидiла на чавунному поручнi над великою розв’язкою. Рух тiк у десять потокiв, один над iншим, по мосту й пiд ним, i по тунелю, прокладеному в землi, тунелю, який продувався теплим наземним вiтром; Улiя любила гру руху, любила вiдчувати цю площу в усiй ii складностi й безупинностi, вона завжди приходила сюди, бажаючи знайти спокiй.