Сліпий василіск

Чарiвник переможно пiдкинув руки вгору:

– Моя! Вона моя!

Тонкi тремкi пальцi випустили Дадонiв лiкоть Холодний вiтер – i пустий шовковий серпанок, безпорадно повзе до нiг…

Вiн з ненавистю кинув помутнiлий погляд. Шпиль був пустий.

Зараз площа вибухнекриком здивування i жаху. Зараз задзвенять у вухах заздоровне слово, прокляття, розгубленi зойки— зараз, але поки тиша, i в тишi – тихий дзвiн…

Цi короткi крила були здатнi пiдняти опасистий тулуб. Крихти позолоти, що кружляли в сонячних променях, як снiжинки… І пiвник кружляе над площею.

Сталевий птах лiтае, струшуючи жовтi золотi пластiвцi, i пластiвцi летять прямо в розкритi роти…

Залiзне чудовисько кружляло над площею, неначе вибираючи й не наважуючись вибрати. Дадоновi здавалося, що птах просуваеться поривчасто, достатньо довго завмирае посеред сiрого з просинню неба.

«Нi-нi, тихо, iз докором промовив Тоша. – Нi, батьку… Усе не так. Подивися на мене – я розповiм тобi…»

«Подивися на мене! – радiсно втрутився Гриша. – Подивися, сонце сiдае…»

Дадон закрив очi.

Там, пiд повiками, уже нiч. І шовковий серпанок лежить бiля нiг, i, мабуть, припавши до нього обличчям, ще можна впiймати аромат… Нiжний, зникаючий, прощальний запах зеленого яблука…

«Подивися на нас, батьку»

Не просiть, хлопцi, мовчки благав Дадон. Я не можу дивитися вам у вiчi, iх виклювали ворони, та й не насмiлився б я. Мiй будинок згорiв, мiй небесний палац забруднений кров’ю, iм’я вашоi матерi стерлося з мого серця…Той, у ковпаку, ловець душ, знае, що будь-яка людина – сама собi пастка… А вона, пастка в плотi, спокусливе зло, вона носила в собi людину… як плiд… Дiвчинко моя…

«Батьку, подивися на нас! Тiльки подивися!!»

…Старий, нещасний дурень.

Крики, товкотнеча, стогони горлянок, що одночасно хапають повiтря. Лисина на велелюднiй площi.

Та так ударився об землю, що зовсiм злетiли останки позолоти, оголюючи сiру сталь i складний, навiки застиглий механiзм.

Кiнець

Скафандри[7 - © Марина та Сергiй Дяченки, 2009]

На однiй планетi люди ходили в синiх i червоних скафандрах.

Тi, якi ходили в синiх, ненавидiли тих, хто одягав червонi, i навпаки. Вони воювали мiж собою занадто довго, i головне, не на життя, а на смерть. Хоча аж нiякоi рiзницi мiж ними не було, окрiм кольору скафандрiв.

А один чоловiк вирiшив вiдмовитися вiд скафандра, щоб не ув’язуватися в безглузду вiйну. Вiн вийшов на вулицю, як був, – у костюмi.

І задихнувся, тому що на цiй планетi не було атмосфери.