Стократ

Меч закрутився в правiй злодiевiй руцi, та так, що завило пiд клинком вологе повiтря. Злий був неприемно вражений: ця людина не повинна так поводитися зi зброею. Несподiвана сила й спритнiсть не поеднувалися з iншими його повадками. Це наче золота клямка в сiльськiй убиральнi; Злому, який умiв бачити таемнi зв’язки, протирiччя рiзало очi.

– Не хочу тебе поранити, – злодiй наступав. – Вiддай менi меча. Я дам тобi грошей… трохи.

Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Вiн багато разiв перемагав полчища уявних ворогiв, однак нiколи не виходив проти справжнього супротивника.

Злодiй, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руцi вiсiмку, i було ясно, що вiн насправдi не збираеться ранити Злого, а хоче тiльки налякати. Вiн добрий: мiг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажае зла впертому хлопцевi…

На мiзинцi його правоi руки блискав камiнь. Навiщо людинi надiвати перстень перед двобоем на мечах? Та ще й на праву руку?!

– Я вiддам тобi меча, – сказав Злий.

– Розумник. Поклади на землю.

Злодiiв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно вiд розумiння – якщо я вмру, то прямо зараз, мiж цими двома митями…

І вiн стрибнув уперед.

– Гей, щеня, покараю!

Злий щосили вiдкинув зброю супротивника вгору, пiрнув пiд загрозливий зблиск сталi i дотягся до злодiя – самим кiнчиком меча.

* * *

Рiпка нiчого не зрозумiв. Щойно меч був легкий i рухався наче сам собою – i раптом рука одерев’янiла, й клинок потяг униз.

Потiм бризнула кров. Рiпка бився без рукавичок; вiн подивився на свою руку й побачив, що мiзинець висить на клаптику шкiри.

Клаптик обiрвався, й мiзинець полетiв у потоптану глицю. Разом з ним полетiв перстень.

Од вигляду кровi перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, пiднявши меча.

– Помилуй…

Вiн випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь свiт, i Рiпка не бачив нiчого, крiм власноi кровi.

– Ти сам напросився, – пiсля короткоi паузи сказав хлопець. Голос його звучав рiвно й зовсiм спокiйно.

– Помилуй…

– Та плювати менi на тебе.

Рiпка зрозумiв, що стоiть на колiнах, стискаючи праву руку лiвою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате вiдрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – i вже чужий.

– Ганчiрку… Перетягти…

– Цю?

Рiпка повернув голову. Хлопець тримав його мiшок в однiй руцi, а в другiй – вовняну тканину з вiзерунком «гусяча лапка».

– Нi! Тiльки не…

Хлопець проникливо посмiхнувся.

* * *

Цю нiч Злий знову провiв у лiсi й на самотi.