Стократ

Злий протер очi й сiв.

Нiколи ще зiрки не опускалися так близько. Ця, жовта й слiпучо-яскрава, зависла над лiсом й опустила вниз, наче руку, конус свiтла. Злий вiдчув дивне занепокоення.

– Меч, – сказав вiн уголос. – Що iй тут треба?

Зiрка згасла. А через кiлька секунд здригнулася земля.

* * *

Рiпцi ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двiр. Тут вiн заплатив за кiмнату (нечуванi грошi!), i хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла вiдвар, корисний для поранених, Рiпка випив до дна, i бiль вiдступив.

Лежачи на грудкуватiй перинi, Рiпка дивувався мiнливостi долi. Був невдахою – став вершителем доль. Був вершителем – захотiв бiльшого – втратив усе… Нi, не все, звiсно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший.

От чого справдi шкода – то це тканини з вiзерунком «гусяча лапка». Скiльки разiв вона рятувала Рiпцi життя на нiчних небезпечних дорогах… Клятi «заступники», от пiдбурять же безневинну людину!

Вiн проспав майже добу – i прокинувся, коли внизу загуркотiли важкi кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заiржали знадвору конi.

Рiпцi б залишитися в лiжку – та вiн, собi на бiду, встав, вислизнув з кiмнати й устиг добратися до середини сходiв, що вели в обiдню залу – коли вхiднi дверi розчинились…

* * *

Злий стежив за ними цiлу нiч, iшов через Гульчин лiс, i вони його не бачили. Здаеться, вони взагалi не бачили в темрявi.

З якоi гробницi, з якоi пiтьми вилiзли цi чудовиська? Злий бачив тiльки, як вони пiднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у бiлу луску, з круглими напiвпрозорими шоломами на головах.

На шоломах не було прорiзiв, i незрозумiло, як цi iстоти дихали.

Їхня луска легенько свiтилася в темрявi, тому Злий не мiг iх загубити, навiть сильно вiдставши. Вони йшли, наче солдати на ворожiй територii, наче мисливцi на лiгво звiра – кожний тримав напоготовi коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися мiж собою й не обмiнювалися жестами, але дiяли напрочуд злагоджено.

Інодi застигали, нiби до чогось прислухаючись, i Злого не покидало вiдчуття, що вони все-таки говорять, тiльки нечутно. Як зiрки.

Що вони шукали?

Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бiк селища. Злий, якого не покидало неприемне передчуття, ледь чи не бiг, щоб не вiдстати. Вiн забув про обережнiсть, i його могли помiтити не раз i не двiчi – але або тварини були пiдслiпуватi, або ?х не турбувало стеження.