Темний Світ. Рівновага

І краще б я пiдгребла до тротуару, i вийшла б з машини, i сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкiднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який iшов злiва, аж пригальмував од мого нахабства i пропустив у свiй ряд – мабуть, нiколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед бiлого дня влаштовувала стритрейсинг.

А дiд кричить:

– Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищi давиш, не скидай обертiв!

Я майже нiчого не бачу – пiт заливае очi, серце у вухах тарабанить, i хочеться моему наставниковi добряче врiзати, але руки зайнятi.

І я трохи чи не вголос клянуся собi нiколи-нiколи-нiколи бiльше не сiдати за кермо, нi з цим iнструктором, нi з будь-яким iншим – тiльки метро!

І раптом якийсь розвiзник пiци на яскраво-жовтiй «Сонатi» влазить у мiй ряд на швидкостi сто, я бачу його – як пудреницю у своiх руках, до останньоi подряпинки. І бачу, що зараз в’iду в нього й «Швидка» жалiбно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що вiд нас залишиться…

Я викручую кермо i якось непомiтно перемiщаюся за подвiйну осьову.

Разом з iнструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидiннi, разом з ганчiрочкою для протирання скла i запахом яблучного освiжувача – з усiм цим добром вiдпливаю влiво, а назустрiч менi з-за гiрки пре вантажiвка.

Ось вона за п’ять метрiв. За два. Ось вона просто передi мною.

Усе.

* * *

Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

– Тiтко, ти iдеш чи так сидиш?

Пiднiмаю голову.

Бачу ангела: оченята блакитнi, волосся лляне, на футболцi – несподiвано – Спайдермен.

Ангел мною незадоволений, супить прозорi брiвки:

– Тут, мiж iншим, черга!

Черга в раю? Чи це не рай?!

Поступово повертаються звуки: пташки спiвають, дiти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклi вони б верещали не так…

Ангел чекае. Я пiдводжусь i вилажу з машини – а це, виявляеться, електромобiльчик для дошкiльнят, як я туди вписалась – гадки не маю.

Вiтер приносить запах лайна. Звiриного, трав’яного, як у цирку.

Чи в селi? Зовсiм поруч вольер з бiзонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогатi голови… Усе-таки пекло?!

Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

Дзвонить телефон.

– Алло? Даша? Ти де?!

– Я в зоопарку, мамо.

– Там тобi й мiсце! Зi свиньми в однiй клiтцi! Бо ти свиня! Обiцяла передзвонити – i що?!

Учора ввечерi ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадае проблему, сама починае страждати.