Темний Світ. Рівновага

Є шляхи, якi добре охороняються, – там Сцiлла, тут Харiбда… Але ти ж не боягузка, правда?

* * *

Ми прокралися по музею, освiтленому о цiй порi тiльки черговими лампочками. Повз вiтрини з мiнералами й коштовними камiнцями, кожний з яких можна розглядати цiлий день. Повз портрети видатних учених i опудала тих, кого вони дослiджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей – не пiдходить. Тодi вiн став пробувати ключi один за одним, нагадуючи ретрохакера з вiкторiанських часiв.

Нарештi дверi пiддалися. Знадвору повiяло прохолодним повiтрям i запахом трави – несподiвано, на двадцять четвертому поверсi посеред колосального мiста.

Сем подав менi руку:

– Тут обережно: висока сходинка. Дивись пiд ноги.

Я вийшла пiд небо – та так i зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостiв i набережних, у вигинах рiчки, у потоках червоних та бiлих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах паркiв, у геометричному вiзерунку дорiжок бiля оглядового майданчика. За моею спиною височiв шпиль унiверситету, я стала частиною цiеi будiвлi, я стала однiею зi статуй, химерою на фасадi й малюнком на гербi.

Хвилини спливали, я не ворушилася, тiльки мiсто пiдi мною перетiкало вогнями, мерехтiло, свiтилося…

– Дозвольте, мiледi, скромно презентувати вам цей краевид.

Вiн вiдкоркував пляшку шампанського. Тицьнув менi в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’е шампанське на балконi музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, вiн виконав обiцянку: показав менi те, чого я нiколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

– Ти на Ейфелевiй вежi була? – вiн дивився на Москву крiзь свiй келих, на свiтло.

– Нi.

– І не ходи. Там такi черги, тиснява, духота… Тут – геть iнше.

– Знатиму.

Вiн уловив у моему голосi iронiю, але нiчого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як i ранiше, нiчого не винна. Ми окремi люди, ми з рiзних свiтiв, але я не хочу здатися грубою…

– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав вiн.

– Правда?!

– Точно.

Полюють на голубiв. Тут подекуди можна кiсточки знайти.

– Жах який.

– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собi на верхiвцi iсторичного будинку, як у горах або в лiсi. Вiльнi…

У його голосi менi почулася заздрiсть.

– На фiг таку волю, – я знову подивилася на вогнi. – Якщо тобi цiкава моя думка – я на боцi голубiв. І…

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

– …І я б захищала голубiв вiд цих соколiв… якби могла, звiсно.