Темний Світ. Рівновага

А чоловiки повиннi мовчати, як бовдури, навiть якщо в них серцевий м’яз рветься надвое…

Вiн дивився на мене. Крiзь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким вiн був колись, – страшенно самотнього, заваленого iграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забувае кожен свiй порожнiй i нудний день. Не усвiдомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечi. Я вiдчула запах його шкiри, тепло, довiру, менi захотiлося торкнутися губами його лиця…

У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тiльки тому, що боялася випадково когось убити.

На дисплеi свiтився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пiзно. Мiй порив нiжностi все одно вже захлинувся, обiрвався, залишивши пiсля себе нiяковiсть i незручнiсть. Зцiпивши зуби, не дивлячись на Сема, я вiдповiла на дзвiнок.

– Алло.

– Це Дар’я Лебедева? – запитав на тому кiнцi хрипкий незнайомий голос.

– Так…

– Я Мiша. Ви менi залишили свiй номер…

Я зрозумiла, що не впiзнала його.

Я зрозумiла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кiлька годин, якщо ми не пiймаемо його Тiнь.

Людський егоiзм не мае меж. Я дуже впала у власних очах, але ще бiльше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.

– Зi мною, – хрипко говорив Мiша, – я не розумiю, що вiдбуваеться. Я не знаю, що менi робити. Я…

– Зрозумiла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приiду негайно.

Роздiл сьомий

Мiша

На останнi грошi я пiймала «шахiд-таксi».

З машини передзвонила Пiплу. Той сприйняв новину цiлком спокiйно:

– Скорiше за все, ти йому нiяк не допоможеш – Тiнь заникалась i вийде тiльки завтра.

– А якщо не вийде?

– Та де вона дiнеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природнiше поводитиметься жертва – то бiльша ймовiрнiсть, що Тiнь пiдбереться ближче.

У темрявi я не знайшла б Мiшин пiд’iзд, якби вiн не чекав мене на лавi. Було вже пiзно, далеко за пiвнiч, i якось дивно тихо.

Мiша здавався страшенно пригнiченим:

– Знаеш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…

– Недарма, – я твердо подивилася йому в очi. – Вiдбуваеться щось дивне, так?

Вiн вагався.

– Скажи менi! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобi свiй номер! Значить, можу допомогти!

Вiн нарештi наважився:

– Ходiмо…

Я мовчки пiднялася за ним сходами. Квартира, як i сказав Пiпл, була пiд номером сорок один.