Варан

– Ти не знаеш? – щиро здивувався гiсть. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваемось, рукавом пiдтираемось. Провiнцiали. Дикуни.

– На Осиному Носi, – пiсля паузи мовив горнi, – багато традицiй з материка… А на материку досi вiрять у того самого бурлаку – Пiчника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вiрять, що в домi, де вiн розкладе вогнище… знаеш, що бувае? Не знаеш… Посунься.

По-панiбратськи вiдiпхнувши Варана, гiсть присiв поряд навпочiпки, простягнув руки до вогню:

– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

– У нас не змокае, – миркнув Варан.

Горнi торкнув рукав його куртки:

– Ага… Як iз крилами вода, – i чомусь засмiявся.

– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостiв смiх здався прикрим.

– Зайвоi нема?

– Що?

– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

– Староста казав – то хай сам i дае! – вигукнув Варан i зараз же пошкодував через свою гарячковiсть.

Додав на тон нижче: – Немае зайвоi. Нiчого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене двi сестри малi. Поле маленьке. Є риба солона, i води скип'ятити можу. Усе.

– Давай води, – наполегливо зажадав горнi. – Давай рибу. Маеш хлiб?

– Репс…

– Давай репс. І ще… ковдри не маете? Просто сухоi ковдри з пуху або з шерстi…

І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на пiдлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скiнчиться – але горнi, анiтрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав пiдштанки, i Варан, ховаючи очi, швидше простягнув йому ткану ковдру.

– Ти чого? – горнi наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановiм виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаеш, своi звичаi… Я думав, розтану в цiй мокротечi.

– Вiн гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчiй кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадiе…

«Менi хiба перед князем вiдповiдати за твоi шмарклi», – подумав Варан тужливо.

– Може, е що покласти на лавку? – поцiкавився гiсть.

– Що?

– Ну, пiдстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаеш, отак сидiти, та й плiсняви повно…

Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами.