Варан

Дорога крiзь хмари була для нього найприкрiшою частиною подорожi нагору; казали, що хмари зсередини нагадують царство Шуу, i Варан був готовий iз цим погодитись. В'язке, липке, непроникне…

Сiра iмла розпалась на клаптi. Визирнула синява над головою; хмари зненацька взялися бiлим, i Варан, замружившись, полiз у нагрудну кишеню по окуляри.

Горнi знову щось загукав, незрозумiло, захлинаючись з радостi. Гвинт, простромивши шар хмаровиння, вирвався з другого боку. Хмарки блищали, бiлi, м'якi, святково-безпечнi, сухi; над головою розтiкалася суцiльна блакить, посеред якоi стояло страшне бiле сонце.

Варан намагався не повертати голову в його бiк.

Звук пропелера змiнився. Гвинт утрачав швидкiсть.

– Гей, де причал? – нервово спитав горнi.

«Як ти менi набрид», – подумав Варан.

Великi й малi пропелери гвинта один по одному змiнили обриси. Кiш пiднявся ще вище й майже завмер; трохи вiддалiк стримiла бiла кам'яна стiна, вiд стiни тяглися, мов промiння, тонкi дощечки причалiв, оплутанi припасами, немовби старечi руки жилами.

Варан налiг животом на важiль, змiнюючи нахил головного пропелера; кiш iзслизнув нижче, пiдiйшовши до дощок майже впритул, i тодi Варан розмахнувся й закинув трiйчастий гак на причальну тумбу.

– Де вони там, поснули?!

Вiд скелi бiг чоловiк у бiлiй сорочцi, горлав i розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зiрватись у прiрву. Пропелер iще обертався, але кошик спустився нижче, нiж треба. Лаючись i згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спанькiв, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кiш осiдав, i нiчого не виходило.

– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув вiн пасажиру; маленький чоловiчок з яечно-лисою головою в останню мить устиг добiгти, закинути дужку й закрiпити кошик над святково-бiлими, осяяними сонцем хмарами внизу.

– Здурiв? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуеш, га?

– А якого глиста ти сьогоднi пiднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсi молов, що позавтра, мовляв, будеш, нi? А крiм тебе, ми нi на кого не чекали…

– Дочекалися, – Варан поправив зсунутi окуляри, перевiв дух й озирнувся на пасажира.

 – У нас… нi, у вас гостi. Благородний горнi з дорученням вiд Імператора. Прямцем до князя. От, – i махнув рукою в бiк блiдого, якось дуже тихого горнi.

Причальна дошка посiпувалася, нiби дихала пiд ногами. Унизу лежали хмари – наче море.