Варан

 – Дверей не вiдчиняй, чуеш: сухо в мене. Потiм справи.

Але перш нiж Варан устиг щось промовити у вiдповiдь, приiжджий вiдсунув його з дороги й штовхнув просмоленi дверi.

– Я сказав – не вiдчиняти! – гаркнув староста. – Ну ти в мене дiстанеш, погань!

Варан не добрав нiчого кращого, як ступити всередину слiдом за чужинцем.

У старости й справдi було сухо. Зi стелi звисали набряклi солянi мiшечки – з тих, що всотують пару iз повiтря, як губка – воду. Пiдлогу вкривав хрусткий шар рожевоi та голубоi солi; сам Карпо, у домотканiй одежi, сидiв перед вогнищем зi смачним полумиском на колiнах.

Не риба, як мiг розгледiти Варан. І не репс.

Ковтнув слину.

– Перепрошую, – мовив панок, випрямляючись i стаючи схожим на справжнього пана. – Я прибув на Кругле Ікло з Імператорським дорученням для вашого князя… Готовий пред'явити вiрчi грамоти.

Карпо, треба вiддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисцi було саме рагу!). Змiрявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щiльно зачинити дверi за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камiнний столик.

Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:

– Прошу.

Варан переступив з ноги на ногу. Сiль пiд чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще пiвлиха: навколо мокрих черевикiв прибульця коштовний соляний килим не тiльки наситився, але став пiдтавати.

Чужинець нахилився над своею скринькою (рiзьблена скриня з суцiльного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знаеться).

Вiдкинув вiко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згорткiв паперу. Сухих хрустких згорткiв, так що вмiст скринi був, либонь, дорожчим за оболонку…

І як це його в дорозi не пограбували, здивувався Варан.

– Моi документи…

Чужинець розгорнув щось на долонi.

Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потрiскуючи, замерехтiли iскорки.

Староста витрiщив очi, несвiдомим рухом приклав два пальцi до губ, вiдганяючи Шуу та ii поплiчникiв.

– Вивчiть уважно, – сказав прибулець, i Варановi здалося, що в його голосi бринить знущання. Авжеж, тицьнув провiнцiйних щурiв носом у справжню Імператорську печатку…

Староста, до його честi, опанував себе майже одразу.

Не хапаючись пiднявся; вiддав офiцiйний уклiн – не вище, але й не нижче, нiж годиться.