Варан

Проклята Шуу, що пiдкинула Варановi п'янливi грошi в райдужному сяйвi, проклята зваба, i вiн же спокусився…

Ранок був ззовнi чи вечiр, пам'ятала його Нiла чи вже забула – Варан спав, i йому снилася густа сiтка, накинута оповеснi на доннi посiви – щоб не занесло течiею.

* * *

Вежа, здаля тонка й крихка, зсередини повернулася сiрою та похмурою черевиною. І начисто порожньою – у нiй не було нiчого, крiм сходiв. Сходи вилися вздовж стiн спiраллю, усе вище й вище, а в просвiтку мiж ii витками гуляв вiтер.

Вiтер шелестiв i ревiв, рвав поли одежi, куйовдив волосся.

Пiднiмались мовчки – його свiтлiсть князь попереду, потiм дiзнавач Слимак, далi Варан, котрого нiхто не зв'язував i не стерiг, але котрому не було куди подiтись – хiба що зi сходiв сторч головою, як у воду.

Його свiтлiсть став засапуватися вже на другiй сотнi приступок, тому йшли повiльно, часто зупиняючись перепочити. Князь нюхав якiсь травки, гучно зiтхав, бурмотiв пiд нiс; Слимак стояв, як статуя, в розвiваних вiтром шатах.

Тодi Варан чесно намагався усвiдомити врочистiсть митi – вiн, дрiбний пiддонець, опинився в такому товариствi, у такому мiсцi… Але священний трепет не брався. Князь був просто старий чоловiк iз незручним волоссям до плiч, задипiливий i нездоровий. Дiзнавач Слимак був просто машина, щось на кшталт батькiвського гвинта, добра машина в роботi. Не було врочистостi i навiть переляку вже не було – тiльки стома.

Постояли – знову пiшли. Зробили майже повне коло.

Князь закашлявся й зупинився. Вежа дихала; спiвав вiтер, пiднiмався знизу струмiнь теплого повiтря, i в цьому струменi летiло сухе смiття – листя, пiр'я, трупики комах.

– Досить, – тяжко сказав князь. – Самi йдiть. Не помре пан чаклун, – його свiтлiсть придержав пальцем нервовий посмик щоки. – Повноваження, – вiн стягнув з укритих перснями пальцiв одну маленьку жовту каблучку, – пред'явиш… Скажи – сам. Нехай. Усе сам.

Князь утулився спиною в кам'яну стiну, i повз нього по вузьких сходах пройшли перше Слимак, потiм Варан.

Зрiвнявшись iз князем, Варан почув кислий запах його вiддиху.

Далi пiдйом пiшов швидше. Князь стояв унизу i дивився, як вони здираються, закрут по закруту; потiм князя не стало видко в сутiнi.

Ближче до верхiвки вежа загострювалась. Колодязь мiж витками сходiв усе вужчав, вiтер у ньому все гучнiшав, а оглядовi вiкна попадалися все рiдше. Нарештi Слимак спинився перед темними дверима.