Вовча сить

Але не можемо терпiти бiльше втручання цiеi жiнки в державнi справи. Негоже жiнцi вирiшувати, з якою краiною воювати султану.

Роксолана мовчала. Вiзир вiв далi, свердлячи ii ненависним поглядом:

– А ще хочу нагадати цiй жiнцi, що доля ii дiтей у наших руках.

– Ти маеш на увазi, що ви вб’ете моiх дiтей, коли Мустафа сяде на трон? Але для цього треба, щоб Сулейман… щоб його не стало… Ти погрожуеш менi смертю мого чоловiка? І не боiшся? – Роксолана зблiдла.

Вiзир помовчав, презирливо дивлячись на жiнку, i вiв далi:

– Я не боюся нiчого.

Люблю султана бiльше за тебе, бо нiколи його не зраджував, як ти. Заповiт Фатiха не скасувати. Рада улемiв усе одно залишить живим одного старшого сина, коли вiн сяде на престол… Але це в майбутньому. А я маю на увазi день сьогоднiшнiй. Гнiв Падишаха й улемiв буде безмiрний, коли вони дiзнаються, що твоi дiти хрещенi в християнську вiру! Нiхто iх не врятуе!

– Це наклеп! – схопилася Роксолана. – Баязеда я не…

– А Селiма? – спокiйно запитав вiзир.

– Не пам’ятаю… Я була тодi в пологовiй гарячцi, трохи стало легше… Хто тобi це сказав? – остовпiла вiд найсильнiшого страху за свого сина.

Вiзир помовчав. Роксолана поглянула на берег, де чорний евнух неодноразово кидав погляди в iхнiй бiк.

– Гассан? – здогадалася Роксолана. – Цей пiдлий боягуз…

– Я не хочу завдавати болю моему володаревi, – сказав вiзир. – Гассану я дав грошi за мовчання, i я мовчатиму, якщо ти не втручатимешся в державнi справи.

Роксолана на мить замислилася. Ще раз глянула на берег моря, на Гассана i служникiв, якi були його людьми… Прийняла рiшення i миттево заспокоiлася.

Сказала холодно:

– Добре. Немае iншого виходу.

Покликала дiтей i пiшла в палати.

Султан проводив Раду Дивана, коли почувся якийсь шум бiля дверей. Усi здивовано прислухались. А за дверима стояла Роксолана з дiтьми i яничари. Ага охоронцiв стояв перед дверима i знiяковiло говорив:

– О, Радiсна Мати принцiв! Сюди не можна жiнкам! Іще жодна сюди не ступала… Падишах зайнятий суддiвськими справами.

Я не можу його турбувати!

– Я теж хочу суду! – крикнула. – Над розбiйниками, якi сваволять у палатi Падишаха! – сказала твердо, пiдходячи до дверей. Ага став на колiна перед нею. Увiйшла до суддiвськоi зали зi сльозами, але так твердо, нiби сама збиралась у ньому судити. Увiйшла i закричала:

– Урятуй дiтей своiх! Я боюся повертатися в гарем!

Султан устав iз престолу.

– Що це? – запитав голосно i пальцем дав знак усiм, щоб покинули залу.