Візит до Імператора

Сашко покосував недобре:

– А ти не зрозумiв, з понтом справи… Якби ти i далi так грав, як у першi десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б iз тобою зовсiм iнше.

Хляскала з душiв вода. Лаково виблискували кахлi.

– А тобi це для чого? – спитав Антон.

Сашко зiтхнув:

– Люди одне одного пiдтримувати повиннi.

Поруч перемовлялись iншi хлопцi. Їхнi голоси дивно, як пташинi, звучали пiд мокрим склепiнням.

– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечi.

– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моему мiсцi грав?

– Фiлонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, i не фiлонив. Може, характер такий. Адже вiн був майстер мiжнародного класу… Мел сказав, що вiн гру не любив. Гру любити – це означае… Ось ти сьогоднi двiчi закинув. А я лопухнувсь двiчi. Ще пару разiв лопухнусь – i також на загальних пiдставах пiду…

– Нi, – швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

– Нi… Бо наступного разу я не лопухнусь.

– Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

Сашко сумно посмiхнувся:

– Гра – вона гра i е… Я зi школи у баскетболi. З першого класу. Так, думав, i буду усе життя у баскетболi… А ось iз армiею… Я в командi ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних пiдставах. – Сашко зiтхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чiпаю.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того мiсця, куди увiйшов нiж: нiчого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкiра.

– Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потiм – нiчого… Втягуешся. Головне – нi про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники мiняються, як пiдгузки у немовлят… А Вовка тримаеться. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

– Що зараз? – спитав Антон.

– Грати.

– Знову? А…

– Часу-бо немае, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприемнiше… часу тут немае. Нi ранку, нi ночi… Нiчого. Майданчик i душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидiти у затiнку… Але тобi потрiбно у Мела питатися. А вiн, як на мене, злiший.

Антон згадав, як Людовик витирав нiж об штанину. Мел – злiше?

* * *

Вiн пам’ятав зелений двiр пiд ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рiшучiсть когось за щось покарати.