Зло не має влади

Але ж королiвську обiцянку давно виконано. Чому й досi цей храм стоiть?

Широченну браму було розкрито. Входу нiхто не стерiг. Я зiйшла на кам’яний ганок; просто на сходах було викарбувано якiсь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха моi, а не очi сказали менi, що всерединi нема нiкого. Там панувала особлива тиша дуже великого примiщення. Пахло пилом i вологою, було зовсiм темно. Я замружилася, закликаючи нiчний зiр, а коли розплющила очi, вся величезна зала постала передi мною в сiро-брунатному свiтлi – без барв, але дуже виразно.

Я могла розрiзнити кожну плиточку на мозаiчнiй пiдлозi, кожну краплю вологи на бронзовому свiчнику. Це дiйсно був музей, i я зроду не бачила нiчого подiбного.

У центрi височiв макет палацу – точний, у найдрiбнiших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один iз них я впiзнала: повз руiни, що подекуди встають iз пiску, йшов караван. Попереду iхала людина на бiлому крилатому конi.

Це Королiвство в дорозi, а на чолi його – Оберон (менi страшенно схотiлося побачити короля просто зараз…).

Я придивилася. Ранiше, коли гобелен висiв у палацi, вiн мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмянiли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрiбних деталях, а тепер його й розiбрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нiчним зором?

І на iнших гобеленах був лiтопис того давнього походу: як ми iхали повз озера та поля, як iшли лiсом i якi на нас кидалися хижi тварини.

Для Королiвства це стало iсторiею, адже звiдтодi спливли роки; для мене все це було зовсiм недавно. Я навiть не встигла до пуття подорослiшати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозi ж таки, захищаючи свое Королiвство. Якiсь гобелени збереглися краще, якiсь вилиняли та вкрилися плямами.

Що довше я на них дивилася, то твердiше переконувалась: iх неправильно зберiгали! Що за музей, де так вогко?!

А потiм я побачила i свiй портрет: у повному спорядженнi мага дороги iз посохом напереваги iхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужне обличчя на цьому гобеленi, що я кiлька хвилин не могла повiрити: невже правда? Це дiйсно мiй портрет – у музеi Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла пiдкотилася грудка.