Зло не має влади

(Яку тiльки гидоту не вливатимеш у себе, аби тiльки сподобатися дорослим друзям…)

Я побовтала ногами у водi, й моi «рiчковi черевички» перетворилися на зграю пухирцiв. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема помiж нас жодноi кривди… А якщо е – то з моеi провини, бо я далеко не «цукрова» дiвчинка…

Дiвчиська засмагали на березi, на розстеленiй ковдрi. Далi за течiею, у водi по колiно, серйозний хлопчак рокiв дванадцяти рибалив, i в нього за спиною сидiли рядочком двое смугастих котiв; iх неможливо було розрiзнити – неначе близнята.

Сонце припiкало; незабаром доведеться тiкати з берега у табiр. Я вляглася на розсохлi дошки мiстка та насунула кепку на очi.

Я – маг дороги… Що не день – цей хист мiй блiдiшае, робиться дедалi примарнiшим. Скоро й сама повiрю, що всi моi пригоди – вигаданi (пережитi неначе увi снi чи в мрiях).

За останнi кiлька мiсяцiв я виросла зi всього старого одягу. І менi часом здаеться, що я з Королiвства виростаю теж. Я досi пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але вiдсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха прилипла до носа. Я вiдмахнулась, вона для годиться злетiла й вiдразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спiймати ii в кулак – мухи й слiд прохолов. Цi комахи безмозкi, зате чудово вiдчувають, коли вiд них просто вiдмахуються, а коли не на жарт намiряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тiм бережку дзенькав дзвiночок – глухувато, сонно.

Коровам дано хвоста, щоб вiдмахуватися вiд мух…

Складно уявити, що мое Королiвство – таке ж реальне, як цi корови, як вода, як жорсткий козирок на моiх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрiмала.

– Лапiна!

Дуже гучний голос – схвильований, рiзкий… Я сiла, стягнувши з голови кепку. Просто передi мною стояли важкi черевики, з них вивищувався до неба охоронець – знайомий, з табору. «Сек’юрiтi» в таборi було двое – вони стерегли по черзi й були вже доволi лiтнi та опасистi.

(На щастя, нiхто на нашу безпеку не зазiхав.)

– Лапiна! Ти чуеш?!

Я пiдвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений – поспiшав пiд сонцем усю дорогу вiд табору (це з його задишкою!). І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

– Там про тебе… запитують. Мерщiй до начальника табору! Ну ж бо!

Щось… трапилося вдома?!

Мама дала менi з собою мобiльник, вчора ввечерi ми розмовляли – усе начебто було добре.