Зло не має влади

 – Слухай-но, я не можу бiльше чекати! Якщо ти знаеш, що з ним трапилося, – говори!

Вiн охоче кивнув:

– Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.

– У тебе е замок?!

– Ну… маленький. Це недалеко, тiльки туди треба летiти.

Я пiдстрибнула. Зависла над пiдлогою, повiльно опустилася. Вiд думки про те, що доведеться лiзти у вiкно й злiтати (вперше пiсля тривалоi перерви) просто над прiрвою, над ровом iз забитими кiлками, робилося дуже незатишно.

– Що я забула у твоему замку? Хiба ми тут не можемо поговорити?

– У моему замку, по-перше, спокiйно, й нiхто не завадить.

По-друге, там повно смачноi iжi та питва. По-трете… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боiшся ночувати з ним пiд одним дахом?

Вiн сидiв у отворi вiкна, влаштувавшись так зручно, що вiд погляду на нього теж хотiлося сiсти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темрявi ночi, яка пiдкрадалася все ближче, горiли багаття, тупотiли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом.

 – Я нiчого не боюся – так i знай!

– Тодi полетiли, – вiн перекинув ноги через пiдвiконня, звiсив iх iз вiкна. – Тримайся за мною, зараз темно, нiхто нас не помiтить…

І зiсковзнув з пiдвiконня.

У мене занило в животi. Я згадала, як востанне ми лiтали з Обероном; я трималася за його руку: спершу висiла, як мiшок, а далi налаштувалася…

Коли зважуешся на щось, якоiсь митi слiд переставати думати. Прийняв рiшення – вперед! Я видерлася на пiдвiконня. На менi, як i ранiше, були кросiвки, джинси, сорочка з короткими рукавами.

Вночi у небi я змерзну…

На обрii збиралися низькi хмари. З них наполовину виглянув мiсяць – величезний, мов купол храму-музею. У його свiтлi кружляв чорний птах – широко розпластаний у повiтрi, вiн чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дiдько! Скiльки злiтаю – стiльки й боюся. Душа в п’яти провалюеться…

– Обероне, – прошепотiла я, дивлячись на мiсяць. Зiбрала в кулак усю свою волю й ледь пiднялася над пiдвiконням – сантиметрiв на два.

Вiдчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував мене назовнi, назустрiч мiсяцевi, наче я була струмочком диму…

І я полетiла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летiла з розчепiреними руками й ногами, начебто хапаючись за повiтря. У правiй руцi стискала посох, i його навершям пробiгали iскри – червонi й зеленi. У небi виявилося не так холодно, як я очiкувала, але все одно шкiра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотiли.