Холодні шляхи

– Хто таке сказав? – прошепотiла, увiмкнувши лiхтарик.

– Неважливо, один знайомий, – вiдповiла Ганна.

– Вiн тебе, мабуть, просто налякати хотiв.

Раптом позаду щось гупнуло, нiби впало. Студентки озирнулися.

– Мабуть, одна з нас, iдучи, зачепила якийсь непотрiб, – пошепки мовила Ганна. – Або ми обидвi… Спричинили його падiння, – всмiхнулася.

– А якщо тут i справдi привиди? – тихо пробурмотiла Олена.

– Ти ж наче не повiрила, коли я сказала…

– Слухай, менi вже моторошно, – дiвчина рiзко перервала свою супутницю.

– Чого це? Ми ще, мабуть, багато цiкавого не бачили тут, – прошепотiла Ганна. – Заспокойся.

– Гаразд, ходiмо вперед, – мовила Олена, щосили стискаючи в руцi лiхтарик.

Наступний вiдсiк пiдвалу був уже не зовсiм темним, але дуже широким i довгим. Його трохи освiтлювала одна-едина лампочка. Брудна й слабка. Виднiлися старi меблi. Поцвiлi стiни справляли гнiтюче враження.

Студентки пiшли обстежувати примiщення.

– Дивись, – Олена, здригнувшись, показала своiй супутницi на тiнь, яка була поряд iз рiзним мотлохом.

– То й що? Це вiд вiшалки чи ще якогось непотребу, – вiдповiла Ганна, махнувши рукою.

– Але вона дивна…

– Як падае, така i е. Твоя нажахана уява вже й мене лякати починае.

Олена важко зiтхнула й знов заговорила до своеi супутницi:

– Слухай, а хiба привиди мають тiнi?

– Не знаю, це спiрне питання, – кинула Ганна у вiдповiдь i гучно чихнула. – Пилюка! Хай iй…

Дiвчата обiйшли ще кiлька пiдвальних вiдсiкiв.

– Ходiмо вже назад, – мовила Олена. – У мене погане передчуття…

Не почувши жодноi вiдповiдi, озирнулася навколо.

– Ганно! – покликала.

Тиша. Дiвчина кiлька секунд простояла на мiсцi, розмiрковуючи, чому ii супутниця кудись подiлася. «Я чула, що тут, пiд старим корпусом, привиди е», – засiли в головi слова одногрупницi. Побiгла шукати Ганну. Олена обходила рiзнi примiщення, гучно кликала, забувши про обережнiсть. У сусiдньому вiдсiку почулися кроки.

– Ганно! – крикнула дiвчина.

Знов тиша. Олена ледь не втратила свiдомiсть. Притислася до стiни. «Що робити? Хто там ходить?» – крутилися в головi запитання без вiдповiдей. «Людина б озвалася!» – подумала дiвчина. Мовчки сховалася за старою шафою. Кроки повторилися. Олена тремтiла, наче в гарячцi. Замружилася. Вiдкривши очi, побачила, як недалеко вiд неi рухаеться якась довга тiнь. Студентка вискочила зi схованки й побiгла геть. Але зрозумiла, що заблукала.