Походеньки Тома Сойєра

Вiн тинявся вiддаленими закапелками, подалi вiд мiсць, де зазвичай гуртуються хлопчаки, шукаючи усамiтнення, яке б гармонiювало з його душевним станом. Плiт на рiчцi притягував його до себе, вiн всiвся на самiсiнькому краечку i дивився на похмуру водяну пустелю, i розмiрковував, як би це було добре втопитися миттево та непомiтно для самого себе, не наражаючи себе на неприемнi вiдчуття, притаманнi людськiй природi. Потiм вiн згадав про квiтку. Вiн витягнув ii, зiм’яту та зiв’ялу, i його тужлива насолода подвоiлась.

Вiн запитував самого себе, чи сумувала би вона за ним, коли б дiзналася? Чи обливалась би слiзьми, чи бажала б мати право охопити його шию руками та втiшити його? Чи може б вiдвернулася вiд нього, як й увесь порожнiй свiт? Ця картина спричинила виникнення настiльки приемного страждання, що вiв вовтузився iз ним безкiнечно, розглядаючи рiзнi варiанти та уявляючи себе щоразу в iншiй ситуацii, аж поки не вичерпав iх усi! Нарештi вiн пiдвiвся, позiхнув i поплентався у темрявi. Було майже пiв на десяту, а може вже й десята година, коли вiн йшов безлюдною вулицею, на якiй мешкала його обожнювана незнайомка. Вiн постояв з хвилину бiля ii будинку, прислухався, але його чутливе вухо не вловило жодних звукiв; лише слабкий промiнь свiтла проникав крiзь штори одного з вiкон на другому поверсi. Чи не тут, бува, ii священна обитель? Вiн перестрибнув через паркан, тихо продерся крiзь заростi рослин i зупинився пiд вiкном; довго, з глибоким хвилюванням дивився на нього; потiм лiг пiд ним горiлиць, схрестивши на грудях руки, i тримаючи в них зiв’ялу квiтку. Саме так вiн помре далеко вiд непривiтного свiту, без даху над безпритульною головою, i жодна дружня рука не зiтре смертельного поту з його чола, жодне любляче обличчя не схилиться над ним у спiвчуттi в останню хвилину агонii. І саме тут вона побачить його, коли визирне у вiкно веселим ранком, – чи впаде ii сльоза на нещасне бездиханне тiло, чи зiтхне вона, пригадавши квiтуче юне життя, так бездарно занедбане, пiдкошене так завчасно?

Вiкно вiдчинили; верещання служницi сколихнуло священну тишу, i струменi води окропили останки нашого страждальця.

Захлинувшись, герой звiвся на ноги i почав вiдхекуватись; потiм у повiтрi щось просвистiло пiд супровiд ледь чутноi лайки; посипались уламки розбитоi шибки; маленька фiгурка перестрибнула через паркан i зникла у темрявi.