Варення для відьми, або Казка зі смаком калини

– А тепер, матерi, залиште дiтей, – голосно наказала Девора, знову простягаючи руки до вогню.

Жiнки слухняно вiдiйшли убiк, залишаючи схвильованих дiвчат у соляних колах пiд деревом.

– Духи Пiвночi, Сходу, Пiвдня й Заходу, священнi духи Землi, Повiтря, Вогню й Води, прийдiть в кожне магiчне коло, – промовила стара. – Принесiть холодного розуму, знання й сили для життя нового. Пiд Великим Дiдо-дубом, бiля священного вогнища, я…, – тут вiдьма махнула кiстлявою рукою у бiк дiтей, подаючи iм знак назвати своi iмена.

Коли ж дiвчата слухняно виконали наказ вiдьми, стара продовжувала, – даю урочисту клятву виконувати священнi закони темного вiдьмацького життя.

Пiсля останнього слова червоне полум’я ритуального вогнища звелося високо вгору, а свiчки у соляних колах зайнялися самi по собi. Маленька Ядвiга, здригнулася. Вiд несподiванки вона ледь не впустила кошика, та раптом помiтила, що всерединi нього щось вiдбуваеться. Яечко трiснуло i з нього з’явилося крихiтне пташеня. Спочатку воно було iз мокрим скуйовдженим пiр’ячком, але за мить перетворилося на гарненьку пухнасту грудочку.

Ядвiга озирнулася навколо. Решта дiвчат так само з цiкавiстю заглядали до своiх кошикiв. Там часом стара вiдьма знову нахилилася за багаттям, промовляючи закляття дивною незрозумiлою мовою. Однак тепер дiти ii майже не слухали.

– Ого, яка в мене велика! А в мене зовсiм чорна. Це ж треба таке! – час вiд часу вигукували здивованi дiвчата, намагаючись вiдшукати очима у натовпi батькiв. Зустрiчаючись поглядами iз доньками, матерi вдоволено посмiхалися.

Ядвiга ще раз зазирнула до кошика й побачила, що ii пташеня потроху перетворюеться на дорослу пташку iз довгим носиком та пiр’ям приемного зеленого кольору.

– А в мене зелена! Вигукнула дiвчинка, побачивши мати, що вже давно напружено спостерiгала за донькою. Почувши цi слова Абра полегшено зiтхнула. Невже в Ядвiги вийшло? Виходить даремно вона хвилювалася i ii донька цiлком нормальна вiдьма? Така як всi? Абра вiдчула неймовiрне полегшення.

Тим часом Девора вийняла з кишенi маленький мiшечок i один за одним почала дiставати з нього сушенi корiнцi й кидати iх у багаття. Полум’я почало потроху змiнювати колiр, аж доки не стало смарагдовим.

– Прийшов час побачити сутнiсть вiдьмацьку, – урочистим голосом оголосила стара, повертаючись до дiвчат. Тi одразу зрозумiли, що слiд робити й слухняно простягли вперед своi кошики, демонструючи присутнiм iх змiст.

Ядвiга перша вигукнула до староi вiдьми.