Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Шестеро мари несуть, квiттям та зеленощами розмаiтими рясно умаенi. Постерiгши iх, один козопас сказав:

– Он бачите, то вже несуть тiло Хризостомове. Вiн же заповiдав, щоб його на обнiжжi он тоi гори поховано.

Тут усi подорожани придали ходи i надоспiли якраз у ту пору, коли носii опустили мари додолу, а четверо пастухiв узяли гострi чекани й заходились копати могилу попiд твердою кам’яною скелею.

Повiтавшися чемненько з погребовими, Дон Кiхот та його супутники пiдiйшли до мар i стали розглядати покiйника.

Вiн лежав у вбраннi своему пастушому, весь засипаний квiтами; рокiв мав не бiльше як тридцять, i знати навiть по мертвому, був за життя вродливим i показним юнаком. Округ нього лежали в трунi якiсь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнутi. І тi, що дивились на нього, i тi, що яму копали, – усi, хто тут був, поринули в благоговiйне мовчання. Аж ось один iз тих, що несли мари, озвався до другого:

– Подивись гарненько, Амбросiо, чи це те мiсце, що казав Хризостом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як вiн у тестаментi списав.

– Оце ж воно i е, – вiдказав Амбросiо. – На цьому самому мiсцi мiй нещасливий друг не раз оповiдав менi про свою недолю. Саме тут, за його словами, вiн уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освiдчив iй своi щирi й вiрнi почуття i тут же дiзнав од Марсели останньоi зневаги i наруги, що й примусило його дати кiнець трагедii цього мiзерного життя. І ось на згадку про всi тi злигоднi заповiдав вiн покласти його в лоно вiчного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кiхота й iнших подорожнiх, провадив далi:

– Се тiло, панове, що ви зорите на нього жалiсним оком, було виталищем душi, прещедро обдарованоi небом. Се тiло Хризостома, що був незрiвнянний на розум, безподiбний на чемнiсть, неперевершений у щиростi, бездоганний у дружбi, щедровитий без мiри, гордий без пишностi, веселий без смiшкування, перший у всьому хорошому i единий у своiй лихiй долi…

Вiн любив – ним згордували,

Вiн кохав – дознав презирства.

Вiн благав хижу звiрюку, вiн намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вiтром, волав у пустелi, служив самiй невдячностi i в нагороду за все став здобиччю смертi в розповнi вiку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку вiн хотiв унесмертельнити, щоб вона вiчно жила в пам’ятi людськiй; могли б нам те всi оцi рукописи посвiдчити, якби вiн не велiв менi повкидати iх у вогонь пiсля того, як ми його останки в землю зариемо.