Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Роздiл XIV,

де наводяться розпачливi вiршi небiжчика пастуха та оповiдаеться про деякi неспогаданi подii

Пiсня Хризостома

Жорстока, невблаганна i запекла!

Як хочеш ти, щоб вiдали мiльйони,

Яка ти неприступна й гордовита, —

Дiстану я з глибин огненних пекла

Розпачливi, вiдчайнi, тужнi тони,

Щоб голос мiй журбою був повитий,

І щоб усьому свiтовi явити

Твою нещаднiсть у любовнiм герцi,

Я винайду нечуванi ще звуки,

Вмiшавши в них скривавленi вiд муки

Шматки мого розтерзаного серця.

Так слухай же, кохана, слухай пильно

Не нiжний спiв, а стогiн, що свавiльно

Встае з грудей, бентежить серце хворе,

Не даючи й на мить заснути лиху,

Менi на втiху, а тобi на горе.

Левиний рик, страшне виття гiени,

Шипiння кровожерливого змiя,

Звiриний крик жахливоi потвори,

Воронiй грай, зловiсний, навiжений,

Гудiння ошалiлого борвiя,

Що на морях здiймае хвилi-гори,

Злий рев бика, якого пiкадори

Списами змордували на аренi,

Тужливий туркiт горлицi-вдовицi,

Пугукання сови, лихоi птицi,

Несвiтський лемент грiшникiв в геенi, —

Всi звуки в себе увiбрати мушу

І вилити iз ними скорбну душу,

Усi чуття вмiщаючи в одному,

Бо дух, що неприкаянно страждае,

Себе являе в виразi новому.

Куди ж полинуть тii скарги-спiви?

Не вчують iх нi жовтi пiски Тахо,

Нi Бетiса[107 - Бетiс – колишня назва рiчки Гвадалквiвiр.] зеленii дiброви;

Лунатиме iх вiдгомiн журливий

Мiж грiзних скель, у прiрвах, повних жаху,

Померлих уст живе несучи слово;

Чи в темних нетрях, де лиш звiрiв схови,

Де ще нога людини не ступала,

Куди промiння сонця не сягае,

Чи у пустелi, у Лiвiйськiм краi,

Де стрiнеш тiльки гада та шакала…

Луна мiй жаль просторами розносить

І скрiзь гiркi докори розголосить

Твоiй неперевершенiй гординi;

Про мiй талан нечувано жорстокий

Весь свiт широкий буде знати нинi.

Зневага убивае; пiдозрiння, —

Правдиве чи фальшиве, – серце крушить;

Терзають душу ревнощi гризучi;

Розлука геть виснажуе терпiння;

Страх забуття усi надii рушить;

В одно з’еднавшись, сили цi могучi

Ведуть назустрiч смертi неминучiй.

А я живу – о небувале диво! —

Зневажений, розлучений, забутий,

Вiд певностi пiдозр огнисто лютий

І все ж таки закоханий ревниво!

Я зношу радо муки цi тяжкii,

Не бачачи i променя надii,

Не боячись безоднього вiдчаю,

І навiть, щоб поглибити страждання,

Всi сподiвання гордо вiдкидаю.