Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Хай вийдуть iз жахних глибин Аiда

І Тантал, вiчно спраглий, невситимий,

І той Сiзiф iз каменем важенним,

І з бочкою своею Данаiди,

І Тiтiй з коршаками навiсними,

І Іксiон на колесi вогненнiм…[108 - Персонажi давньогрецькоi мiфологii, жорстоко покаранi богами вiчними муками: Тантал, стоячи по шию у водi, не мiг утамувати спраги, бо вода вiдступала, коли вiн нахилявся попити, а стиглi плоди, що над ним висiли, не мiг дiстати; Сiзiф мусив викочувати на високу гору камiнь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаiди, доньки египетського царя Даная, були приреченi вiчно наповнювати бездонну бочку; велетень Тiтiй лежав, простягнувшись, у пiдземному царствi, а двi шулiки постiйно роздирали йому печiнку; Іксiон був прикутий до вогняного колеса, яке вiчно обертаеться.

]

Нехай своiм стражданням невтоленним

Мене напоять i в пiснях жалобу

(Коли ця шана подобае грiшним),

І жаль свiй виллють iз плачем невтiшним

Над тiлом, не спорядженим до гробу.

Хай Цербер,[109 - Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аiду.

] що вартуе пекла дверi,

А з ним усi почвари i химери

Пiдхоплять тужнi спiви погребовi

Над тим, хто самохiть цей свiт покинув,

Хто радо згинув жертвою любовi.

О пiсне жалю, я прошу востанне,

Не говори про муки та страждання;

Повiр, що iй, моiй жорстокiй милiй,

Приемне те, що сталося зi мною,

Й не будь сумною на моiй могилi.

Хризостомова пiсня припала до вподоби всiм слухачам, тiльки той, хто проказував ii, зауважив, що вона нiби суперечить тому, що вiн чув про Марселину скромнiсть i честивiсть: адже Хризостом ревнуе ii, пiдозрiвае, нарiкае на розлуку, i все те наводить на дiвчину тiнь, неславить ii чесне iм’я.

На те Амбросiо, якому небiжчик сповiряв усi найпотаемнiшi своi думи, вiдповiв так:

– Щоб вас, пане, цii сумнiви бiльше не бентежили, знайте, що цю свою пiсню склав наш бездольник, будучи далеко вiд Марсели; вiддалився ж вiн од неi по своiй вольнiй волi, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свiй звичайний закон, але закоханця в розлуцi все тривожить, усе мучить, i от i Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими пiдозрами так, нiби все те iснувало насправдi.

Це аж нiяк не уймае честi Марселi: слава про ii цноту цiлком справедлива. Дiвчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокостi, та навiть самi заздрощi не можуть i не важаться нi за що ii ганьбувати.

– Коли так, то правда ваша, – погодився Вiвальдо.