Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

А ще ж i таке бувае, що той красолюб сам iз себе бридкий, а бридота викликае лише вiдразу; яково ж то вiд нього чути: «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, хоч я й поганий». Та якби навiть врода вродi й рiвна була, то не конче в них мусять бути однаковi бажання; не кожна краса збуджуе любов: iнша тiшить око, та не зворушуе серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання нашi, непевнi й невиразнi, вiчно блудили б манiвцями, не знаючи, де пристати; безлiч е вродливих iстот, то безлiч повинно було б бути й бажаннiв.

А я чула, що правдиве кохання не дiлиться i що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно i е), то чи можна вимагати вiд мене, щоб я несамохiть любила вас – тiльки тому, що ви менi про любов свою говорите? А якби я вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б менi нарiкати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собi вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав iз ласки своеi, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбивае, бо то в неi од природи, так i я не винна, що вродилась гарною, бо краса жiнки честивоi – то нiби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не пiдiйде, той не врiжеться i не обпечеться. А честь i цнота – то душi оздоба: без них i гарне тiло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить i прикрашае тiло й душу, то невже та дiвчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку вiн усiма силами й способами важить, аби тiльки хiть свою удовольнити? Я вродилась вiльною i, щоб вiльною на свiтi пробувати, обрала собi самотину на лонi природи: дерева нагiрнi – то моi подруги, прозорi води ручаiв – то моi свiчада, деревам i водам звiряю я думи своi i свою вроду. Я – дальне полум’я, я – недосяжний меч. Кого зором причарую – розчарую словом. Бажання надiею живиться, а я анi Хризостомовi, анi комусь iншому жодноi надii не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокiсть, а радше власна впертiсть. Дехто, може, скаже, що вiн мав чеснi намiри, тим я мусила його одвiтно любити; то хай же знае, що коли на цьому ось мiсцi, де йому нинi яму копають, вiн освiдчив менi честиву цiль своiх бажань, я вiдповiла йому, що хочу вiк свiй сама-одна звiкувати i лише сира земля втiшиться овочем цноти моеi i останками моеi вроди.