Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Се я для того тобi кажу, щоб ти знав – хоч нас у цiй потребi й побито, та честi нашоi не зневажено, бо тi люди лупцювали нас не чим, а киями своiми: скiльки собi пригадую, нi в кого там не було меча, шпаги чи кинджала.

– А я й не роздивився, що в них там було, – сказав Санчо, – бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своiми по плечах благословили, що аж бiлий свiт менi перемiнився, а ноги пiдломились. Отож я впав та й досi лежу; чи то моiй честi поруха, чи нi, то малий клопiт, але боляче дуже, що тi клятi буки менi i в спину, i в пам’ять укарбувалися.

– Менше з тим, брате Санчо, – потiшав його Дон Кiхот. – Нема такого горя, щоб його час iз пам’ятi не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала.

– Та яке ж горе може бути гiрше, який бiль болючiший, нiж тi, що iх тiльки час iз пам’ятi зiтре, тiльки смерть утамуе? – вигукнув Санчо. – Якби ще нашому лиховi кiлькома припарками можна було зарадити, то ще пiвбiди, а то бачу, що i з цiлого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись.

– Годi вже про те, Санчо, – сказав Дон Кiхот. – Зможися якось, i я зараз на силi зберуся, та навiдаймось до Росинанта, як там вiн i що, бо йому, небораковi, теж добре перепало.

– То й не диво, бо вiн же теж мандрований, – вiдповiв Санчо. – Чудно тiльки, що мiй Сiрий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого мiсця нема.

– Доля i в найтяжчiй бiдi лишае якусь браму рятунку, – сказав Дон Кiхот. – От i тепер: ця скромна животина може замiнити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своiх вигоюсь.

І не буде менi неслави, що я на нiй верхи поiду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун i вихователь бога веселощiв,[112 - Бог веселощiв – бог виноградноi лози Дiонiс, вiн живе серед людей, звеселяючи вином iх серця. Силен – його вихователь, опiкун i постiйний супутник; Силена зображали як веселого лисого дiдка, товстого, як мiх з вином, його постiйний атрибут. Завжди п’яного, сатири його водили пiд руки або возили на спинi вiслюка. ] теж уiжджав колись до стобрамного мiста,[113 - Стобрамне мiсто – Фiви.] сидячи любiсiнько на гарному своему ослi.

– Так то ж, ви кажете, сидячи, – зауважив Санчо. – Інша рiч верхи сидiти, а iнша рiч, мов гною лантух, на сiдлi висiти.

На те Дон Кiхот так йому вiдповiв:

– Добутi в бою рани честi нiкому не уймають, а радше додають, тим-то, друже Санчо, не змагайся словами, а встань краще, як я вже тобi казав, i вмости мене, як знаеш, на осла.